Я сказав «малим хлоп’ям»? Мабуть, малим хлоп’ям я не був ніколи, бо в п’ять років здавався дванадцятирічним і вже тоді мав досить брутальну вдачу. В містечку, що тулилось у горах Адирондак, де ми звичайно жили влітку, був млин — саме там утопився мій брат Дік, — і я приохотився підбігати до мішків, бити по них палицею і втікати, окутаний хмарами борошна й супроводжуваний прокльонами мірошника. Мій старий привозив Діка й мене до млинового ставка, і ми стояли під водоспадом, кожен тримаючись за батькову руку. Батько мав усміхнену бороду й білі м’язи — мені він нагадував Тритона. Прохолодна зелена вода була дуже прозора, і я бачив, як за кілька ярдів від нас ліниво пропливають довгі рибини. Чорні з вогненними плямами — з водяними жаринками. Схожі на молодиків, які швендяють по бульвару. Так от, якось увечері я забіг до млина з палицею і став гамселити по мішках із борошном, мало не задихаючись у хмарі білої куряви. Мірошник заволав: «Ох ти ж йолопе, ох ти ж нікчемна гнидо! Та я тобі всі кістки переламаю, як курчаті!» Сміючись, я вибіг із млина, і в очі мені бризнув саме цей рожевий колір, зовсім не схожий на звичайні вечорові барви. Я побачив його з того боку млина, де курилася борошняна хмарка й вода скапувала з колеса. Здавалося, в небі раптом розквітла світло-рожева троянда.
Я ніколи не думав, що побачу такий колір у Африці, слово чести. І я злякався, що він зникне, перш ніж я встигну навтішатися ним. Отож я притулився обличчям до тієї стіни. Я припав до неї носом, наче то була екзотична квітка, я укляк перед нею на свої старі коліна, зморшкуваті й бридкі, схожі на моркву; і я жадібно втягував носом повітря і ніжно терся об стіну щокою. Моя душа витала в піднебессі, проте анітрохи не була збуджена, вона була лагідна, як ця барва. Я сказав сам собі: «А я таки не помилився — це місце дуже давнє». Я маю на увазі своє найперше відчуття, яке виникло відразу, тільки-но я сюди прийшов, коли я уявив собі, що знайду тут щось дуже й дуже давнє, щось бачене ще в часи невинного дитинства, щось таке, за чим я завжди, все своє життя відтоді тужив — і без чого я не зміг би відродитися. Мій дух тоді вмить ожив, а внутрішній голос прокинувся й заволав: «Ой-ой-ой! Ой-ой-ой!»