«Алілуя! Гендерсоне, тупий йолопе, цього разу в тебе вийшло чудово!»
І тут вода раптом шугнула вгору. Може, це й не нагадувало вибух над Хиросимою, але то був справжній водяний смерч; разом із бризками злетіли у височінь багнюка, каміння, трупи жаб та пуголовків і пробили стріху над ставком. Я ніколи не думав, що десяток чи десь так патронів калібру 0,375 несуть у собі такий заряд, і з далеких закутнів моєї свідомості помчали до центру найнесподіваніші думки, ті з них, які були найбистріші й найлегші. Та перед тим я встиг привітати себе з перемогою і подумати: «Вони могли б пишатися старим Гендерсоном!» (Тобто інструктори в офіцерській школі. Я не мав високих оцінок, коли там навчався). Довгі лапи, білі черевця та головаті тушки жаб’ячих дітей заповнили весь водяний стовп. Мене з ніг до голови забризкало багнюкою, але я радісно заволав:
— Гей, Ітело, Ромілаю! Ну, як вам це подобається? Трах-бабах! А ви не вірили!
Та вже через мить я зрозумів, що домігся куди більшого результату, ніж прагнув, бо замість дружного радісного крику у відповідь почулися наполохані зойки тубільців, і я, глянувши на водойму, побачив, що дохлі жаби ринули зі ставка разом з водою. Вибух повалив греблю, яка утримувала воду. Масивні кам’яні блоки попадали, і жовте дно ставка швидко оголялося.
— О прокляття! — заволав я і схопився за голову, яка від такої біди пішла обертом.
А тим часом вода з останками жаб струменіла вниз, як струменить потік з-під млинового колеса.
— Мерщій, мерщій! — загукав я. — Ромілаю! Ітело! О бісове паскудство, що ж це робиться! За мною, хлопці! Допоможіть!
Я кинувся вниз, став грудьми проти потоку і спробував повернути воду назад та поставити камені на місце. Дохлі жаби посипалися на мене, мов сливи, і нападали мені в штани та у відкритий черевик, у якому не було шнурка. Худоба збунтувалася, натягуючи налигачі і рвучись до води. Але вода була «нечиста», і ніхто б не дозволив тваринам напитися. То була хвилина жаху, коли корови рвалися на поклик природи, в чому немає нічого дивного, а тубільці умовляли їх заспокоїтись і плакали, а ставочок швидко порожнів. Уся вода пішла в пісок. Ромілаю брьохався поруч зі мною і робив усе, що міг, але поставити кам’яні блоки нам було не до снаги, а вода виливалася так бурхливо, що нас понесло за течією чи куди там у дідька. Хай там як, а воду було втрачено — втрачено! Вже через кілька хвилин я побачив (з болем і жахом!) жовте багнисте дно і дохлих жаб, які там лежали. Для них смерть настала вмить від удару, для них усе було скінчено. Але тубільці, але корови, що виривалися в них із рук і жалібно мукали, просячи пити! Незабаром усі розійшлися, крім Ітело та Мталби.
— О Боже, що я накоїв! — мовив я до них. — Це катастрофа! Яке лихо, яке нещастя!
Я підтяг угору свою мокру й заляпану багном теніску й затулив нею обличчя. Отак оголивши груди, я сказав крізь тканину:
— Ітело, вбий мене, вбий! Я не можу запропонувати тобі нічого іншого, крім свого життя. Забери ж його! Бий, я чекаю.
Я дослухався, чи він не підходить, але замість шарудіння його кроків я чув лише тужливе голосіння Мталби. Мій живіт знеможено обвис, і я приготувався до удару ножем.
— Пане Гендерсоне! Що ви говорити!
— Вгороди в мене кинджал, — сказав я. — Нічого не запитуй, просто вбий мене, та й по всьому. Візьми мій кинджал, якщо не маєш свого. Я готовий померти, — сказав я, — і не треба мене прощати. Я цього не переживу. Ліпше я згину.