Це була свята правда, бо мені здавалося, що разом зі ставком я висадив у повітря і своє власне життя. Я ховав обличчя в пелені теніски і змочував матерію слізьми невтішної розпуки. Я чекав, коли Ітело полосне мене ножем, мої оголені груди й живіт приготувалися до екзекуції. А піді мною вода, що витекла зі ставка, перетворювалася на гарячу пару, і дохлі жаби вже почали розкладатися під палючим сонцем.
10
Я почув, як Мталба голосить:
— А’і, єллі, єллі!
— Що вона кричить? — спитав я в Ромілаю.
— Її казав: «Прощавай! Прощавай навіки!»
В цю мить до мене озвався Ітело; голос у нього тремтів.
Гендерсон, повелитель дощу
— Ви, будь ласка, шановний гостю Гендерсоне, опустити сорочку й відкрити обличчя.
Я запитав:
— Як? Хіба ти не хочеш забрати моє життя?
— Ні, ні, ви мене поборов. Ви хотіти смерти, шукайте її самі. Ви мені друг.
— Який там друг! — сказав я.
Я відчував, що він говорить, долаючи сильний опір у горлі. Напевне, там застряв клубок — і то величезний.
— Я ладен був життя віддати, аби лиш допомогти вам, — сказав я. — Ви бачили, як довго тримав я бомбу. Ліпше б вона вибухнула у мене в руці й рознесла мене на шматки. Зі мною повторюється давня історія: як тільки я потрапляю між люди, я що-небудь учворюю. Ох, йолоп, йолоп! Недарма ж бо ваші люди плакали, коли я з’явився. Мабуть, вони відчули недобре і знали, що я накличу на них біду.
Затулившись сорочкою, я дав волю своїм почуттям, зокрема й розчаруванню. Я допитувався в себе: «Чому, чому мені не дозволено бодай один раз — бодай один тільки раз! — здійснити своє заповітне бажання? Я приречений завжди робити все усупереч самому собі!»
Тут я подумав, що відкрив таємницю свого життя і цим відкриттям, мабуть, підготувався до смерти, яка незабаром мене спостигне, — чи, може, й обмине.
А тим часом Ітело не захотів угородити в мене ножа, тож я опустив заляпану багном сорочку і промовив:
— Гаразд, принце, хай буде так, якщо ви не хочете окропити свої руки моєю кров’ю.
— Ні, ні, — сказав він.
— У такому разі, дякую, Ітело. Отже, мені треба подумати, як чимскоріше забратися звідси.
— Що наша робити, пане? — пробелькотів Ромілаю.
— Ми підемо звідси, чоловіче. Це — найкращий подарунок, який я можу тепер зробити своїм друзям. Прощавайте, принце. Прощавайте, люба пані, і перекажіть цариці, що я прощаюсь і з нею. Я сподівався, вона навчить мене життєвої мудрости, та, мабуть, я надто шалапутний, щоб опанувати таку науку. Я не годжуся вам у друзі. Але я люблю ту стару жінку, люблю вас усіх. Нехай вас благословить Господь! А може, я залишуся ще на якийсь час і хоча б полагоджу вам греблю?..
— Ліпше не треба, шановний гостю, — сказав Ітело.
Я не став наполягати; зрештою, він знав ситуацію краще. І до того ж я був надто прибитий горем, щоб сперечатися з ним. Ромілаю пішов до хижі взяти наші манатки, а я подався геть з безлюдного села. На вулицях не було видно жодної живої душі, і навіть корів затягли до хат, аби й вони більше мене не бачили. За муром я зачекав Ромілаю, і, коли він з’явився, ми вирушили вдвох туди, звідки й прийшли, в безлюдні гори. Отак довелося мені покинути плем’я арнюїв — у ганьбі й приниженні, знищивши і їхню воду, і свої надії. Бо вже ніколи не судилось мені довідатися про суть життя, яку вони відкрили, — про грун-ту-молані.
Ромілаю, природно, хотів повернутися до Бавентаї, і я сказав йому, що він виконав умови нашого контракту. Джип тепер належить йому, і хай забирає машину коли схоче.
— Але хіба я можу тепер повернутися до Штатів? — сказав я. — Ітело не захотів мене вбити. Він благородна душа, і дружба для нього щось та означає. То краще я візьму ось цю рушницю триста сімдесят п’ятого калібру і власноруч прострелю собі голову, ніж поїду зараз додому.
— Чого ваша так говорити, пане? — спитав Ромілаю, вкрай спантеличений.
— Я хочу сказати, чоловіче, що я вибрався у світ — і, мабуть, востаннє — не просто так, а з певного метою; я мав свої плани — і ти бачив, чим усе для мене закінчилося. Отож якщо я на цьому завершу свої пошуки, то, мабуть, перетворюся на живого мерця. Моє обличчя стане біле, мов парафін, і я лежатиму на ліжку, поки вріжу дуба. Власне, на щось більше я й не заслуговую. А ти, звичайно, роби як знаєш. Я не можу тобі нічого наказувати, ти маєш повну волю. Якщо хочеш повернутися до Бавентаї, то повертайся.
— А ваша, пане, ходити далі сама? — здивовано запитав він.
— У мене просто немає іншого виходу, друже, — сказав я. — Бо повернутися додому я не можу. Все буде гаразд. Я ще маю запас харчів і чотири тисячодоларові банкноти, які ношу в своєму шоломі. Сподіваюся, що їжу та воду я в дорозі знайду. А ні, то годуватимуся сараною. Якщо хочеш, забирай і мою рушницю.