Ромілаю лежав на землі, підклавши під щоку долоню. Його рівний абіссинський ніс виражав терплячість і розуміння.
— Цар варірі Дафу був однокашником Ітело. Але ти кажеш, вони не дуже добрі люди, варірі? Чому ж вони такі?
— Їхня — діти темряви.
— Ну, Ромілаю, ти справді добрий християнин, — сказав я. — Ти маєш на увазі, що вони — жертви темних забобонів, чи не так? Але якщо ми зійдемося докупи, ті люди і я, то кому, на твою думку, загрожуватиме більша небезпека?
Не змінюючи пози, Ромілаю відповів — і в його великих лагідних очах зблиснула іскра похмурого гумору:
— Моя думай, їхній загрожувати більша небезпека, пане.
Мабуть, ви зрозуміли, що я вже відмовився від думки проминути варірі, не заходячи до їхнього села. Адже Ромілаю змалював їх як брутальних, затятих дикунів, тому я вирішив, що навряд чи заподію таким людям велику шкоду.
Отже, ми йшли днів дев’ять або й десять, і наприкінці нашої подорожі гірський краєвид істотно змінився. З’явилися білі скелі, схожі на церковні бані; то там, то там вони утворювали справжні архітектурні громаддя, і посеред отих білих кам’яних цирків десь, я думаю, на десятий день ми нарешті зустріли людину. Це сталося вже надвечір, коли під уже почервонілим сонцем ми дерлися крутосхилом угору. Позад нас височіли розкришені гірські вершини та доісторичні хребти, з яких ми щойно вийшли. Попереду, між кам’яними банями, білими, немов китайська порцеляна, зазеленіли чагарники. Ось тут і зринув на нашому шляху пастух варірі — у шкіряному фартусі, з кривою ґирлиґою в руці, — і хоч ознак ворожости він не виявив, вигляд у нього був погрозливий. Щось у його постаті видалося мені біблійним, а передусім спав на думку чоловік, якого зустрів Йосиф, коли йшов шукати братів, і який послав його до Дотаїна. Я переконаний, що той біблійний перехожий насправді був ангел і напевне знав, що брати збираються кинути Йосифа в яму. А проте він показав мандрівцеві шлях. Чорний пастух не тільки мав на собі шкіряний фартух, а й сам, здавалося, був обтягнутий вичиненою шкірою, і якби він мав крила, то й вони, безперечно, були б шкіряні. Його очі були глибоко вдавлені в обличчя, маленьке, потайне і чорне, як смола, хоча сонячне проміння падало просто на нього. Ми з ним поговорили. Я сказав: «Привіт, привіт!» — дуже гучним голосом, наче розважив, що його барабанні перетинки так само глибоко вдавлені, як і очі. Ромілаю спитав у незнайомця дорогу, і той показав нам ґирлиґою, куди йти. Так, либонь, показували шлях мандрівникам і в доісторичні часи. Я помахав йому рукою, але він, здавалося, не звернув на це ніякої уваги, і його вичинене обличчя нічого не відповіло. Отже, ми побралися крутосхилом у тому напрямку, який він показав.
— Ще далеко? — запитав я в Ромілаю.
— Ні, пане. Його казав, що недалеко.
Я подумав, що сьогодні ми, можливо, заночуємо уже в селі, і почав мріяти про постіль, про гарячу страву, про метушливий людський натовп і навіть про стріху над головою — після десятиденних важких мандрів усе це здавалося особливо привабливим.
Що далі ми йшли, то більше каміння валялося навкруги, і це видалося мені підозрілим. Якби ми справді наближалися до села, то вже мали б вийти на стежку. Натомість зусібіч лише громадилися білі камені, які мали такий вигляд, ніби чиясь необачна рука вичесала їх зі стихій, що шаленіли тут усупереч будь-яким розумним законам природи. На небесах теж мають бути забуті Богом місця, і ці каменюки попадали на землю саме звідти. Я не геолог, але якщо давати їм якесь означення, то тут найбільше пасує слово «вапнисті». Камені мали колір крейди, і я здогадався, що утворилися вони під водою. Тепер вони були сухі, аж пересушені, наповнені дрібненькими порожнинами, з яких віяло прохолоднішим повітрям, — у палючу полуденну спеку годі було знайти краще місце для пообіднього відпочинку, ніж у затінку такого каменя, якщо, звісно, під ним не причаїлися змії. Але сонце вже звернуло на західний пруг і швидко скочувалося за обрій. Усюди був шорсткий, ґулястий, подзьобаний вітрами, сонцем і водою білий камінь, і тільки де-не-де зяяли чорні отвори печер.
Ми щойно завернули за ріг великого валуна, коли Ромілаю повівся вкрай несподівано. Піднявши ногу, щоб ступити широкий крок, він, на мій превеликий подив, раптом опустився на руки і, замість іти далі, ліг ницьма на кам’яний схил. Я вкрай здивувався, побачивши його в такій позі.
— Якого біса ти ліг долічерева? — запитав я. — В чому річ? Відпочити захотілося? Але тут не дуже зручне місце для відпочинку. Підводься й ходімо далі.