Вони привели нас на якесь подвір’я і звеліли сісти на землю під хатою, трохи більшою, ніж решта. Над дверима була намальована біла смуга, яка свідчила про те, що тут міститься громадська установа. Загін, який узяв нас у полон, пішов геть, охороняти нас залишився тільки один тубілець. Я міг схопити його рушницю, одним рухом зігнути її й перетворити на металевий брухт. Але яка була б з того користь? Тому я, чекаючи дальших подій, дозволив йому стояти в себе за спиною. П’ятеро чи шестеро курей паслися на подвір’ї, хоч їм уже пора було дрімати на сідалі, а кілька голих дітлахів гуляли в гру, що нагадувала скакалку, і співали гортанними голосами. На відміну від дітей арнюїв ці до нас не підходили. Небо скидалося на обпалену глину, що пахла невідомим мені запахом, а потім на землю опустилася непроглядна ніч. Кури й діти позникали, і ми залишилися самі біля ніг озброєного вартового.
Ми чекали, а для людини з шаленою вдачею чекання — це справжня мука. Я був певен, що тип, який примушував нас чекати — тутешній чорношкірий мировий суддя або слідчий, — вирішив просто познущатися з нас. Можливо, він навіть виглядав крізь плетені очеретяні двері, поки ще не смеркло й можна було роздивитися вираз мого обличчя. Цей вираз міг здивувати його, і тепер він, либонь, обмірковував лінію своєї поведінки в розмові зі мною. А може, просто принишк там, усередині, як мурах, сподіваючись рано чи пізно виснажити моє терпіння.
І на мене це справді вплинуло; невдовзі я вже нетямився з люті й роздратування. Мабуть, важко знайти у світі людину, яка ненавиділа б чекання більше, ніж я. Не знаю, в чому тут річ, але я просто нездатний чекати, це дуже погано впливає на мою душу. Отож я сидів там, під хатою, стомлений і стурбований, і невиразний страх поймав усі мої думки. А тим часом нас усе щільніше огортала прегарна ніч, насичена темрявою й теплом; спочатку в небі засяяла найяскравіша зірка, а потім виплив і місяць, надщерблений і плямистий. Невідомий чорношкірий урядовець сидів у хаті і, мабуть, тріумфував, утішаючись приниженням здоровенного білого мандрівника, в якого забрали зброю і який мусив сидіти голодний, чекаючи невідомо чого.
Отоді й сталася одна з подій, від яких життя ніколи не хотіло мене вберегти. Сидячи й марно чекаючи в темряві тієї екзотичної ночі, я вирішив підвечеряти твердою галетою і, надкушуючи її, зламав свій зубний міст. Я давно остерігався такої халепи — що я робитиму в глибині африканських пустель, якщо пошкоджу свої зубні протези? Страх перед цим не раз утримував мене від участі в бійках, а коли я боровся з Ітело і після його кидка вдарився обличчям об долівку, я насамперед подумав про свої зуби. Навіть удома, бездумно надкушуючи карамельку в кіно або обгризаючи курячу кісточку в ресторані, я не раз мав таке відчуття, ніби в роті щось хруснуло або щось мене шпигнуло в ясна, і в таких випадках серце моє завмирало, і я швидко проводив язиком по зубах. І ось те, чого я найдужче боявся, сталося — разом з галетою я жував тепер зламані зуби. Обмацавши нерівні краї зламаного мосту, я нетямився від люті, роздратування й страху. О прокляття! Я був у розпачі, на очах у мене заблищали сльози.
— Що то, пане? — запитав Ромілаю.
Я дістав запальничку, засвітив вогника й показав йому уламки зуба в своїй руці, а тоді задер губу й підніс вогника, щоб Ромілаю міг заглянути мені в рот.
— Я зламав кілька зубів, — пояснив я.
— Ой, погано! У твоя багато боліти?
— Ні, ні, зуби в мене не болять. А ось душа болить, — сказав я. — І це в такий недоречний час, що просто жах!
Потім я збагнув, що він тремтить від страху, побачивши на моїй долоні кілька кутніх зубів, і погасив світло.