— Розпалимо невеличкий вогонь.
Ця пропозиція видалася йому недоречною. Проте навіть у темряві він побачив чи то відчув, який я розлючений, і спробував остерегти мене: мовляв, не варто привертати до себе зайву увагу. Але я сказав йому:
— Назбирай-но хмизу — і хутчіше!
Долаючи страх, він вийшов з хижі і приніс кілька галузок та сухих кізяків. Можливо, він подумав, що на відплату за неповагу до себе я хочу спалити селище. Без будь-якої остороги я висмикнув зі стріхи кілька жмутиків соломи, потім відкрив пакетик сухого супу з локшиною та курятиною, висипав усе це в алюмінієвий казанок, долив туди трохи води й крихту віскі, щоб потім скоріше заснути, а Ромілаю тим часом розпалив біля дверей невеличке багаття. Через сморід ми не наважилися зайти вглиб хижі. Вона, мабуть, правила за склад для всякої всячини: стоптаних мат та дірявих кошиків, старих рогів і кісток, ножів, сітей, мотуззя і такого іншого. Ми випили суп теплим, бо, здавалося, він ніколи не закипить, оскільки вогонь був надто слабкий. Локшина насилу пропхалася крізь моє горло. Потім Ромілаю опустився навколішки й проказав вечірню молитву. Мені стало його шкода, адже місце, де ми збиралися прихилити голови на ніч, найменше скидалося на затишний притулок. Він стулив докупи пучки пальців і підпер ними підборіддя, тяжко зітхаючи та похиливши свою легковірну голову з понівеченими щоками. Він був дуже стурбований, і я сказав:
— Сьогодні ти помолився на совість, Ромілаю.
Власне, я сказав це сам собі.
Аж раптом я скрикнув: «Ой!» — і весь мій правий бік застиг, мов паралізований, я навіть губи стулити не зміг. Я почав кахикати й задихатись, наче хтось підступно закапав мені в носа дивні ліки страху. Бо в ту мить, коли яскраво спалахнула одна з найбільших галузок, мені привиділося в глибині хижі, під стіною, велике чорне тіло, випростане на підлозі.
— Ромілаю!
Він перестав молитися.
— В хижі хтось є.
— Ні, — сказав він. — Тут нема ніхто. Тільки моя — і твоя.
— А я тобі кажу, тут хтось є. Він спить. Мабуть, ця хижа комусь належить. Вони мали б попередити нас, що ми ночуватимемо тут не самі.
Страх і споріднені з ним почуття часто підступають до мене крізь ніс. Так буває, коли вам зроблять укол новокаїну, і ви відчуваєте доторк холодної рідини в перетинках та хрящах цієї частини тіла.
— Стривай-но, я дістану запальничку, — сказав я.
І рвучко крутнув великим пальцем коліщатко своєї австрійської запальнички. Спалахнув вогник, і коли я ступив углиб хижі, тримаючи запальничку над головою, щоб освітити більшу площу, то побачив людське тіло. В ту мить я мав відчуття, що мій ніс ось-ось лусне під тиском жаху. Моє обличчя, горло, плечі тремтіли й ніби роздимались, а ноги наче потоншали піді мною, стали зовсім слабкими.
— Він спить? — спитав я.
— Ні. Його мертва, — сказав Ромілаю.
Я й сам це добре знав, хоч мені й не хотілося знати.
— Вони поселили нас разом з мерцем. У чому річ? Чого вони від нас хочуть?
— Чого їхня хочуть, пане? Чого?
Я виставив перед собою руки, намагаючись вселити в Ромілаю твердість духу, і сказав:
— Заспокойся, чоловіче, все буде гаразд.
Але я й сам відчув спазми в животі, кволість і знемогу. Не те щоб я ніколи не бачив мерців. Я бачив їх стільки, скільки мені належало бачити, і навіть більше. А проте кілька хвилин я не міг оговтатися від страху, який розлився в моїх жилах. «І що б то мало означати?» — тупо подумав я. Чому віднедавна я так часто натикаюся на трупи? Спочатку ота стара діва на підлозі в моїй кухні, а через якихось два місяці цей чолов’яга… Він лежав на запилюженій підстилці під самим очеретом та рафією, з яких була стулена ця стара хижа. Я звелів Ромілаю перевернути мерця. Ромілаю відмовився; він був не в змозі підкоритися моєму наказу, і тоді я дав йому потримати запальничку, що стала вже гарячою, і зробив цю роботу сам. Я побачив високого чоловіка, вже немолодого, але ще міцного. Щось у виразі його обличчя вказувало на те, що він одвертав голову від якогось запаху, але кінець кінцем бідоласі довелося нюхати його. Можливо, щось таке з ним і справді було; я про це довідаюся не раніше, ніж настане моя черга. Він супився, і зморшка на лобі, схожа на позначку найвищого рівня води або лінії припливу, свідчила, що життя в ньому розлилося було високою повінню, a тоді раптом відступило. Причина смерти була неясна.
— Бідолаха відійшов зовсім недавно, — сказав я, — бо ще навіть не закляк. Роздивися його уважно, Ромілаю. Можеш ти щось сказати про нього?