— Цього жмурика ми викинемо звідси — і то негайно!
Тепер уже я сам вибрався на розвідку. Високе небо було наче синій ліс — тихе й спокійне. Який чудовий гобелен! Місяць був жовтий, африканський місяць, що заблукав у синьому лісі. Здавалося, він хизувався своєю красою, а білі вершини гір, які замикали обрій, безмовно ним милувалися. Мені знову вчувся левиний рик — але здавлений, мовби долинав із підземелля. Проте всі, здавалося, спали. Я став скрадатися між дверима, за якими панував сон, і кроків через сто дійшов до кінця провулку, що уривався глибоким яром.
«От і гаразд, — подумав я. — Я скину його з урвища, а потім хай звинувачують мене в убивстві».
У далекому кінці яру горіло багаття пастуха, більш нікого ніде не було видно. Звичайно, тут шастали пацюки та інші істоти, які годуються покидьками, але ховати свого мерця я не збирався. То не мій клопіт, що з ним станеться на дні цього темного провалля.
Місячне світло було мені на шкоду, але ще більша небезпека загрожувала від собак. Один почув мене нюхом, коли я повертався до хижі. Я зупинився й завмер, і тоді він пішов геть. А взагалі собаки небайдужі до мерців. Це тема, яку слід вивчити глибше. Дарвін довів, що собаки здатні мислити. Його власний пес щоразу поринав у роздуми, коли бачив, як над лужком пливе парасолька. Але африканські сільські собаки зберегли в собі кров гієн. Ви можете закликати до розважливості англійського пса, особливо улюбленця родини, але що я робитиму, якщо ці напівдикі собаки збіжаться, коли я нестиму труп до яру? Як я з ними порозуміюся? Мені пригадалось, як доктор Вілфред Ґренфелл дрейфував на кризі зі своїм запрягом лайок і мусив кількох зарізати, щоб загорнутися в їхні шкури і врятувати собі життя. А з їхніх заморожених лап він спорудив щось на зразок щогли. Та це не стосувалося моєї справи. А що коли, раптом подумалося мені, прибіжить собака, якому мрець був господарем?
Тим більше, що за нами могли й спостерігати. Адже нас підселили до мертвяка не випадково, і все плем’я, мабуть, брало участь у цьому розиграші; можливо навіть, вони нишком стежили за нами й душилися від сміху, бачачи, як Ромілаю плаче та стогне, а я киплю з обурення.
Я сів біля дверей хижі й почав чекати, коли біло-голубі перебіжні хмарки затулять місяць і міцніше поснуть тубільці, якщо вони справді спали.
Зрештою я підвівся — і не тому, що дочекався слушного часу, а тому, що далі просто не міг чекати, — і обгорнувся ковдрою, зав’язавши її на шиї, щоб не забруднитися. Я вирішив нести мерця на спині, так було б зручніше, якби нам довелось рятуватися втечею. Ромілаю був не досить сильний, щоб узяти на себе більшу вагу. Спочатку я відтяг трупа від стіни, потім узяв його за зап’ястки і, швидко крутнувшись на місці, закинув собі на спину. Я зі страхом чекав, що руки трупа схоплять мене ззаду за горло. З очей у мене закапали сльози гніву й огиди, і я через силу забгав ці почуття назад у свої груди. «А що, як мій мертвяк обернеться новим Лазарем?» — раптом подумалося мені. Бо я вірю у Лазаря. Я вірю в те, що мертві оживають. Я переконаний, що люди воскресають, принаймні декотрі з них. І ніколи думка про це не була такою настирливою, як у ту тропічну ніч, коли я низько нахилився над своїм опасистим черевом, витягши вперед голову, а з моїх очей рясно капали сльози страху та журливого зачудування.
Але я волік на спині звичайного мерця, а не Лазаря. Він давно охолов, і шкіра, до якої доторкалися мої руки, була нежива. Його підборіддя впиралося мені в плече. Сповнений не меншої рішучости, ніж людина, якій доводиться боронити своє життя, я міцно стиснув щелепи, аби втримати на місці свої нутрощі, бо вони відкочувалися мені до горла. Якщо мерця підкинули мені умисне і все плем’я не спало й спостерігало за мною, то я вже уявляв собі, як десь на півдорозі до яру вони оточать мене й заволають: «Крадій трупів! Вурдалака! Віддай нам нашого мерця!» — і битимуть мене по голові за моє блюзнірство, аж поки я впаду й пущуся духу. Отак закінчу свої дні я, Гендерсон, з моїми пошуками сенсу життя, з моїми щирими пориваннями.
— Ти, чортів дурню, — сказав я Ромілаю, який стояв осторонь, майже сховавшись від мене. — Бери його за ноги й допоможи мені нести. Якщо дорогою нам хтось трапиться, ти можеш просто покинути мене й дати драла. Я потягну його далі сам.
Він підкорився. А я мовби переселився в шкуру іншої людини; я стогнав, у голові в мене щось зблискувало й гуділо. Ми звернули в завулок.
І внутрішній голос раптом озвався в мені й сказав:
«Ти так любиш смерть? Що ж, ось вона, поруч із тобою».