— То як, тепер усе з’ясовано? Тепер, сподіваюся, все гаразд?
Я був справді вельми задоволений собою й мав таке відчуття, ніби здійснив щось дуже важливе.
Та раптом слідчий звернувся до мене з дивним проханням — дивним аж надміру. Він попросив мене скинути сорочку. Тут я не відразу погодився і захотів знати, навіщо це йому треба. Ромілаю нічого пояснити мені не міг. Я був трохи стурбований і запитав у нього стишеним голосом:
— Чого вони від мене хочуть?
— Моя не знати.
— То запитай у нього.
Ромілаю запитав, але слідчий тільки повторив своє прохання.
— Запитай, чи після цього він нарешті дасть нам відпочити спокійно?
Слідчий, мовби зрозумівши мої слова, кивнув головою і я скинув теніску, яку давно треба було б випрати. Тоді він підійшов упритул і став пильно мене обдивлятися, аж мені стало ніяково. Чи не доведеться мені й тут, у варірі, боротися з кимось, як я боровся з Ітело? Чи не потрапив я в такий куток Африки, де борюкання — неодмінний ритуал знайомства? Та йшлося, мабуть, про інше.
— Схоже на те, Ромілаю, що вони збираються продати нас у рабство. В газетах пишуть, що в Саудівській Аравії воно й досі існує. О Господи! З мене вийшов би непоганий раб! Ха-ха! — Як бачите, я ще був у жартівливому гуморі. — Чи, може, вони хочуть укинути мене в яму, обкласти вугіллям і підсмажити? Пігмеї так підсмажують слонів. На це в них іде близько тижня.
Поки я жартував, слідчий і далі доскіпливо мене оглядав. Я показав на ім’я Френсіс, витатуюване в Коні-Айленді багато років тому, і пояснив, що так звали мою першу дружину. Він не виявив до цього ніякого інтересу.
Я знову натяг на себе свою пропахлу потом теніску і сказав:
— Спитай у нього, чи нам дозволять побачитися з царем?
Цього разу слідчий виявив бажання відповісти. Цар, переклав мені Ромілаю, чекає мене завтра. Він хоче поговорити зі мною моєю рідною мовою.
— Чудово, — сказав я. — Я маю до нього кілька запитань.
Цар Дафу хоче поговорити зі мною завтра, повторив Ромілаю. Він прийме мене вранці перед церемонією, яка має на меті покласти край посусі і триватиме цілий день.
— О, справді? — перепитав я. — В такому разі нам треба поспати, бодай трохи.
Тож нам нарешті дозволили відпочити, хоча ніч уже й доходила кінця. Не встигли ми як слід заснути, а вже закукурікали півні. Я прокинувся й насамперед побачив, як на сході клубочиться руда хмара і з-за обрію струменить потужний потік світанку. Я підвів голову й сів, пригадавши, що цар хотів зустрітися з нами рано-вранці. В хижі, прихилившись спиною до стіни, біля самих дверей і майже в тій самій позі, що й я, сидів учорашній мрець. Хтось притяг його назад з яру.
12
Я вилаявся. «Вони тиснуть мені на психіку». І поклявся, що їм ніколи не пощастить довести мене до божевілля. Я бачив мерців і доти, причому багато. Я воював у Європі, де за війну полягло близько п’ятнадцяти мільйонів людей, хоча одна конкретна смерть завжди пригнічує дужче, аніж безліч абстрактних. Наш мрець був увесь у пилюці, в яку він упав, коли я скинув його в яр, і тепер, коли вони принесли його назад і наші з ним взаємини вже ні для кого не були таємницею, я вирішив триматися твердо і спокійно ждати дальшого розвитку подій. А що мені лишалося робити? Ромілаю ще спав, одна рука в нього була затиснута між коліньми, друга — підкладена під зморшкувату щоку. Я не бачив причин будити свого супутника, тому покинув його в хижі на самоті з мерцем і вийшов на свіже повітря. Я відчував, що чи то в мені, чи то в природі, чи й там, і там відбуваються якісь дивні зміни. Мабуть, мене тіпала лихоманка, на яку я колись перехворів. Її напади завше починалися зі сверблячки в грудях, з відчуття, подібного до невтоленного жадання або туги. Воно відбивалося гострим болем у міжреберних нервах і було одним із тих змішаних відчуттів, що зринає в людині, яка вдихає випари бензину. Щоки мені овіяло тепле, п’янке повітря, навколишні барви видалися дивовижно гарними. Безперечно, мої враження були наслідком душевної перенапруги і недосипання.
День був святковий, і селище вже вирувало людьми. Знали вони чи не знали, хто перебуває зі мною та Ромілаю в одній хижі, так і залишилося для мене таємницею. Солодкий пряний запах місцевого пива долинав крізь солом’яні стіни хиж. Пити тут, очевидячки, починали зі сходом сонця. То там, то там лунали крики, які я назвав би п’яним гармидером. Я обережно прогулявся селищем, і ніхто не звернув на мене уваги — я сприйняв це як добрий знак. Біля хат зчинялися сімейні пересварки, і я з подивом переконався, що деякі старі тубільці люблять побурчати й бувають вельми прискіпливі. У шолом мені поцілив камінчик, але я припустив, що кинуто його не в мене, бо дітлахи безперервно жбурляли одні в одних грудками, вовтузилися та качалися в поросі. З хати вибігла жінка й розігнала малих, репетуючи та щедро нагороджуючи їх стусанами. Опинившись віч-на-віч зі мною, вона ніби й не здивувалася і пішла в свою хату. Я зазирнув туди і побачив старого діда, що лежав на солом’яній маті. Вона ходила в нього по спині босими ногами, роблячи в такий спосіб масаж, щоб вирівняти йому хребет, а потім полила його рідким смальцем і вправно розтерла ребра й живіт. Лоб у діда наморщився, а сива борода настовбурчилась. Він закотив очі до дверей, у яких я стояв, і всміхнувся до мене, оголивши великі жовті зуби. «Скільки всього тут діється!» — подумав я, блукаючи вузькими, короткими вуличками, обережно зазираючи через тини на подвір’я і не забуваючи також про сонного Ромілаю та про мерця, що сидів у нашій хижі, прихилившися спиною до стіни. Кілька молодих жінок прикрашали коровам роги і розмальовували та розцяцьковували одна одну страусовим пір’ям, перами стерв’ятників та всілякими оздобами. Декотрі з чоловіків носили на шиї, біля самого підборіддя, людські щелепи. Всюди ставили ідолів та фетиші. Старезна баба з волоссям, заплетеним у безліч маленьких і цупких кісок, вилила на одного з бовванів якусь страву жовтого кольору й махала над ним щойно зарізаним курчам. Тим часом гамір усе наростав, з кожною хвилиною додавалося щось нове, якийсь брязкіт, якийсь барабанний бій, звук ріжка або рушничний постріл.