Я побачив, як із дверей нашої хижі вийшов Ромілаю, і не треба було дуже придивлятися, щоб зрозуміти, в якому він стані. Я попростував до нього, і коли він помітив мене крізь натовп, який дедалі збільшувався, — мабуть, насамперед Ромілаю впав у вічі білий шолом у мене на голові, — то взявся долонею за щоку й жалібно скривився.
— Так, так, так, — сказав я, — але що ми можемо вдіяти? Нам залишається тільки чекати. Можливо, це анічогісінько не означає. Хай там як, а сьогодні вранці ми побачимося з царем, другом Ітело, як там його звуть? З хвилини на хвилину він пришле по нас когось із своїх людей, і я поговорю з ним про це. Не тривожся, Ромілаю, незабаром я з’ясую, в чому річ. Не зважай на того жмурика. Винеси наші речі з хати і наглядай за ними.
Зненацька в маршовому ритмі загуркотіли барабани, довгі барабани, що їх несли неймовірно високі на зріст жінки, жінки-воїни чи амазонки царя Дафу, і на вулиці з’явився гурт людей із розлогими урядовими парасолями. Під парасолею, схожою на величезний гриб із шовковою шапкою кольору фуксії, виступав огрядний чоловік. Під однією з парасоль не було нікого, і я слушно припустив, що її призначено мені.
— Поглянь, — сказав я Ромілаю, — вони не принесли б для мене таку розкішну річ, якби замишляли проти нас щось лихе. Ось до якого приємного висновку я прийшов. Це тільки здогад, але нам, думаю, нема чого тривожитися, Ромілаю.
Барабанщиці швидко йшли вперед, а парасолі обертались і танцювали в уповільненому ритмі під акомпанемент маршу. Варірі розступалися перед цими величезними балдахінами, з яких звисали строкаті торочки. Огрядний чоловік уже побачив мене, він заусміхався й простяг до мене повні руки, всім своїм виглядом показуючи, що палко мене вітає. Як з’ясувалося потім, це був Хорко, царів дядько. Він ішов завинутий у широкий клапоть яскраво-червоної матерії, що обгортав його тулуб від самих щиколоток і, затуляючи груди, був підв’язаний під пахвами. Ця одіж сповивала його так туго, що жир випинався вгору біля підборіддя і складками лежав у нього на плечах. Два рубіни (а може, гранати?) відтягували вниз мочки його вух. Чоловік мав вольове обличчя з грубими рисами. Коли він вийшов із-під своєї урядової парасолі, сонце бризнуло йому в очі, і вони здалися мені не тільки чорними, а й червоними водночас. А коли він звів брови, весь його скальп теж підсмикнувся вгору, і з десяток глибоких зморщок змережили чоло, розбігаючись аж до потилиці. Чуб у нього був короткий і густий, завитий, у дрібні кучерики, схожі на зернята чорного перцю.
Він приязно і в цілком цивілізованій манері потис мені руку й засміявся, показавши широкий, самовдоволений, товстий язик, забарвлений у ясно-червоний колір, ніби чоловік щойно смоктав льодяника. Щоб догодити йому, я теж засміявся, — дідько з ним, із тим мерцем! — потім тицьнув Ромілаю під ребра й промовив:
— Ти бачиш? Бачиш? Ну, що я тобі казав?!
Та обережний Ромілаю не міг цілком позбутися страху на підставі таких непереконливих фактів. Повз нас сунули юрми тубільців, які сміялися разом з нами, хоча й більш по-дикунському, ніж Хорко, — стенаючи плечима й показуючи мені всілякі міни. Багато з них були п’яні, напившись помбо, місцевого пива. Амазонки, вдягнені в шкіряні безрукавки, відпихали їх геть. Вони не повинні були підходити надто близько до Хорко та до мене. Тугі, наче корсети, безрукавки були єдиним одягом на тілі в цих здоровенних жінок, міцно збитих і тілистих, з округлими, дуже випнутими сідницями.