— Мертвяки! — повторив я. А подумки звелів сам собі: «Не розпитуй у них про все з таким переляком».
Бо обличчя в мене й справді пашіло і було скривлене в гримасі тривоги.
Хорко лише засміявся і не схотів признатися, що зрозумів мене, навіть коли я розіграв перед ним пантоміму, зобразивши, ніби звисаю з мотузки. Я заплатив би чотири тисячі доларів готівкою тому, хто привів би сюди Лілі бодай на одну мить, хай би пояснила мені, як пов’язати такі речі з її уявленнями про добро. І про дійсність. Одного разу ми з нею мали запеклу суперечку про дійсність, після чого Райсі втекла з дому і з’явилася до школи з немовлям, підібраним у Данбері. Я завжди доводив, що Лілі не знає і не любить дійсності. Ну, а я? Я люблю цю стару каргу такою, яка вона є, і мені приємно думати, що я завжди готовий до найгірших сюрпризів, на які вона дуже щедра. Я щиро закоханий у життя, і якщо мені не щастить дотягтися до його обличчя, я цілую його десь нижче. Ті, хто здатний мене зрозуміти, не вимагатимуть дальших пояснень.
Я трохи втішився у своїй тривозі, переконавши себе, що Лілі не змогла б дати відповідь. Хоча тепер я й на мить не повірив би, що її можна чимось збити з плигу. Вона знайшла б відповідь — і не завагалася б.
Та ми вже перетнули майдан перед палацом, і вартові розчинили червоні ворота. Тут стояли кам’яні чаші, які я бачив учора, з гарячими квітами, схожими на герань, і тут був вхід до палацу. Будівля мала три поверхи, з’єднані зовнішніми сходами й оточені прямокутними галереями, схожими на сараї. Всі кімнати нижнього поверху не мали дверей і нагадували стійла для худоби, відкриті й порожні. Тут я вже не міг помилитися — з підземелля виразно долинув рик дикого звіра. Так не заричало б жодне створіння, крім лева. А загалом у палаці, якщо порівняти його з вулицями села, було тихо й спокійно. На подвір’ї стояли дві маленькі, схожі на іграшкові, хижки, і в кожній був рогатий ідол — їх щойно побілили, просто-таки вранці. Між ними ще виднівся слід із крапель свіжого вапняного розчину. Над вежкою теліпався злинялий прапор, який надто довго висів на сонці. Він був розділений по діагоналі звивистою білою лінією.
— Куди тут іти, щоб потрапити до царя? — запитав я.
Але правила етикету зобов’язували Хорко прийняти й почастувати мене в себе перед моєю аудієнцією з Дафу. Покої Хорко були на нижньому поверсі. Амазонки вельми церемоніально згорнули парасолі й принесли старий картярський стіл, застелений скатертю, схожою на ту, на яких розкладають свій крам сирійські вуличні торгівці, — червоно-жовтою, з вигадливими арабесками. На стіл поклали срібний прибор, поставили чайник, блюдця для желе й накриті мисочки з усілякими трунками і наїдками. Там була гаряча вода й молоко, змішане зі свіжою бичачою кров’ю, від якого я відмовився, фініки й ананаси, помбо, холодна солодка картопля та інші страви — такі, наприклад, як мишачі лапки в сиропі, які я пообіцяв покуштувати іншим разом. Я з’їв кілька солодких картоплин і випив помбо, міцнющого трунку, що вмить подіяв на мої ноги й коліна. У своєму збудженому стані, посиленому лихоманкою, я вихилив його аж кілька чашок — адже в навколишньому світі я ніде не знаходив підтримки, навіть стіл був дуже хисткий, і тому я потребував внутрішньої опори, чогось такого, що зміцнило б мій дух. З певною надією я подумав, що, мабуть, захворію. Я не міг довго витерпіти такого збудження, в якому тоді перебував. Я зробив усе від мене залежне, щоб пристойно відбути світську балачку з Хорко. Він сподівався, що я буду в захваті від його картярського столу, отож я вирішив зробити йому приємність і похвалив той стіл, сказавши, що маю точнісінько такий самий у себе вдома. І справді, такий стіл у мене є, він стоїть у мансарді. Я сидів під ним, коли намагався застрелити кота. Але я сказав Хорко, що мій стіл не такий гарний, як у нього. Ех, шкода, що ми не могли просто посидіти собі як двоє чоловіків приблизно одного віку, вдихаючи приємне, тепле повітря тихого африканського ранку. Бо доки я почував себе втікачем, винним у багатьох гідних осуду вчинках, доти я був украй стривожений подіями минулої ночі. Сподіваючись, що все проясниться в розмові з царем, я кілька разів поривався підвестись із-за столу, і моє велике незграбне тіло нетерпляче совалося на стільці, але двірцевий церемоніал ще не дозволяв урвати нашу бесіду. Я намагався притлумити своє нетерпіння, проклинаючи себе за марне боягузтво. Відсапуючись, Хорко перегнувся через хисткий стіл; його пальці, схожі на вузлувате коріння, охоплювали ручку срібного чайника. Він налив мені гарячого трунку, що мав запах прілого сіна. Зв’язаний десятками обмежень, я підніс чашку і з вишуканою чемністю пригубив рідину.