Цар помітив, з якою осторогою я дивлюся на нього, і ледь помітно всміхнувся. Великі товсті губи були найбільш негроїдними рисами на його обличчі.
— Не тривожтеся, — сказав він. — Ці черепи приготовлені для церемонії, яка відбудеться пополудні.
Деякі голоси, один раз почуті, ніколи не перестають відлунювати в нашій свідомості, і саме такий голос я розпізнав, тільки-но він промовив перше слово. Я нахилився вперед, щоб краще роздивитися царя. Побачивши, як я вхопився руками за груди, потім за живіт, ніби хотів його втримати, Дафу здивувавсь і підвівся, спираючись на лікоть, щоб розгледіти мене краще. Одна з жінок підсунула йому під голову диванну подушку, але він зіпхнув її на підлогу й розлігся знову. В мене промайнула думка: «Щастя поки що мене не зрадило». Бо я відразу зрозумів, що цар нічого не знав і не знає ні про засідку, ні про те, як нас узяли в полон, а потім допитували й поселили в одній хижі з мерцем. Він був не тієї вдачі, щоб дати такий наказ, і хоча напевно я не знав, якої саме він вдачі, я щиро зрадів нашій зустрічі.
— Вчора пополудні мене повідомили про вашу появу. Я був страшенно збуджений. Я майже не спав уночі — так мені кортіло скоріше з вами побачитись. Ха-ха-ха! Це збудження відбилося на мені не дуже добре, — сказав він.
— Дивно, але й мені не пощастило виспатися минулої ночі, — промовив я. — Довелося вдовольнитись кількома годинами. Мені приємно познайомитися з вами, царю.
— О, я такий радий! Надзвичайно радий. Мені шкода, що ви не виспалися. Але я, зі свого боку, дуже радий. Для мене це велика подія. Велика і значуща. Ласкаво прошу бути моїм гостем.
— Я приніс вам вітання від вашого друга Ітело, — сказав я.
— То ви вже побували в арнюїв? Бачу, ви прагнете відвідати найглухіші куточки Африки. Як там йому живеться, моєму найдорожчому другові? Мені так бракує його. Ви з ним боролися?
— Звичайно, боровся, — відповів я.
— І хто переміг?
— У нас вийшла приблизно нічия.
— Справді? — сказав він. — Ви здаєтеся мені надзвичайно цікавою людиною. Особливо з фізичного погляду. Ви збудовані винятково. Я не пам’ятаю, щоб мені доводилося бачити людей такої вагової категорії. Знаєте, Ітело дуже сильний. Я ніколи не міг покласти його на лопатки, і це вельми його тішило. Він завжди з цього радів.
— Я починаю відчувати тягар свого віку, — сказав я.
— О, пусте, — заперечив цар. — Ви схожі на монумент. — Повірте, я ніколи не бачив людини з такими природними даними, як у вас.
— Сподіваюся, нам з вами не доведеться виходити на килим, величносте, — сказав я.
— О ні, ні. В нас такого звичаю немає. В наших краях він не поширений. Я повинен попросити у вас пробачення, що не підвівся, аби потиснути вам руку. Я попросив свою генеральшу Тату привітати вас від мого імені, бо страх як не хотів уставати. З принципу.
— Справді? — здивувався я.
— Я намагаюсь уникати найменших рухів, бо що більше я відпочиваю, то легше мені виконувати свої обов’язки. Всі мої обов’язки. Зокрема й ті, які я маю щодо своїх дружин, а їх у мене багато. Ви можете не помітити це з першого погляду, але я поставлений у надзвичайно складні умови, які вимагають від мене заощаджувати сили. Скажіть мені відверто, пане… пане…
— Моє прізвище Гендерсон, — підказав я.
Поза, в якій лежав Дафу, і те, як він посмоктував люльку, не залишали сумнівів: він пильно вивчає мене і намагається збагнути, що я за людина.
— Дякую, пане Гендерсон. Я відразу мусив би запитати, як вас звуть. Перепрошую, що знехтував вимоги чемности. Але я надто схвильований, що ви тут і я маю нагоду поговорити англійською мовою. В школі я й гадки не мав, скільки всякого мені бракуватиме, коли я сюди повернуся. Ви — перший цивілізований гість.
— А що, тут буває не багато людей?
— Ми свідомо обрали собі таку долю. Ми воліли жити в усамітненні й живемо так уже протягом багатьох поколінь. У цих горах ми дуже надійно сховані. Ви здивовані, що я розмовляю по-англійському? Думаю, що ні. Ви ж бачилися з моїм другом Ітело, і він вам, звичайно, про все розповів. Я в захваті від цієї людини. Яка мужня вдача! Ми чимало пережили вдвох. Я неабияк розчарований, що мені не вдалося здивувати вас своїм знанням англійської мови, — сказав він.
— Не турбуйтеся, я вже мав досить підстав для подиву, — сказав я. — А про те, що ви з ним навчалися у школі в Малінді, принц Ітело, звичайно, мені розповів.