Повторюю, що почував я себе не зовсім добре — мене тіпала лихоманка, і я ще не оговтався після нічних подій. Але було в цьому чоловікові щось особливе, мене опанувала впевненість, що ми з ним зійдемося дуже близько. Я судив про це тільки з його вигляду та з його голосу, хоча водночас складалося враження, що він розмовляв зі мною не зовсім серйозно, прагнучи випробувати мене. Прагнення варірі жити усамітнено я сприйняв як щось цілком зрозуміле й природне. До того ж я, завдяки особливостям мого психічного складу, в той день дивився на світ мовби іншими очима: він перетворився на живий організм, на своєрідний мозок, поміж клітинами якого я заблукав. Адже мій намір виник у мозку, і крізь мозок я проклав шлях своєї мандрівки, тож заздалегідь приготувався до будь-яких несподіванок, і ніщо не могло занадто здивувати чи приголомшити мене.
— Пане Гендерсон, я сподіваюся почути правдиву відповідь на запитання, яке зараз вам поставлю. Жодна з цих жінок не зрозуміє вас, тому відповідайте, не вагаючись. Ви мені заздрите?
В таку мить брехати не випадало.
— Ви хочете запитати, чи помінявся б я з вами місцем? Нехай мене чорти візьмуть, величносте, — даруйте, в цих словах немає ніякої неповаги, — якщо ваше становище не видається мені принадним. Та якби ми помінялися місцями, я опинився б у скрутному становищі. І мені навряд чи хтось позаздрив би.
На його чорному обличчі стримів широкий кирпатий ніс, усі зуби в нього були цілі. Червонястий відтінок очей був, певне, родовою рисою, бо такий самий я вже бачив і в його дядька Хорко. Але в царя очі були світліші, вони променилися чистим сяйвом.
— Вас бентежить, що в мене стільки жінок? — запитав він.
— У мене й самого було чимало жінок, величносте, — сказав я. — Правда, не всі водночас, як у вас. Але нині я одружений і дуже щасливо. Моя дружина — мудра жінка, і нас поєднує глибокий духовний союз, хоча я не сліпий і бачу її вади. Іноді я називаю її олтарем свого «я». Вона добра людина, дарма що іноді вдається до відвертого шантажу. А втім, безглуздо дорікати людині за ті риси вдачі, що закладені в неї самою природою. Ха-ха-ха!
Як я вже згадував, мене не полишало відчуття, що з глуздом у мене не все гаразд.
— А знаєте, — вів я далі, — чому я вам усе-таки заздрю? Бо ви живете зі своїм народом. Ви йому потрібні. Гляньте, як вони до вас горнуться і як догоджають кожному вашому бажанню. Вони дуже цінують вас, це очевидно.
— Поки я зберігаю молодість і силу, — сказав він. — Але спробуйте-но вгадати, що зі мною буде, коли я ослабну.
— А що?
— Ці самі жінки, такі до мене уважні, повідомлять куди слід, що я не справляюся зі своїми обов’язками, і тоді Бунам, наш верховний жрець, разом із рештою підлеглих йому жерців відведе мене в чагарі й там задушить.
— О Господи, не може бути! — вигукнув я.
— Повірте, це правда. Я точно і з усіма подробицями змалював вам майбутнє, яке чекає кожного царя варірі. Далі верховний жрець стежитиме за моїм трупом, поки на ньому заведеться білий черв’ячок; він загорне того черв’ячка в клапоть шовку й принесе в селище. Потім скличе всіх людей, покаже їм черв’ячка й оголосить, що в ньому — царева душа, моя душа. Після того він повернеться в чагарі й через деякий час принесе в село левеня, пояснивши, що черв’ячок перетворився на це звірятко. А згодом жерці повідомлять людей, що лев обернувся на царя — мого наступника.
— Невже вони вас і справді задушать? Це жорстокий і нелюдський звичай.
— Ви все ще заздрите мені? — запитав цар, м’яко вимовляючи кожне слово своїм великим гарним ротом з товстими губами.
Я не знайшовся на відповідь, і він зауважив:
— Я спостерігав за вами дуже мало, але встиг дійти висновку, що ви схильні до цієї пристрасти.
— Якої пристрасти? Ви хочете сказати, що я заздрісний? — сердито запитав я, на мить забувши, що розмовляю з царем.
Вловивши в моєму голосі нотки гніву, заворушились і насторожились амазонки особистої охорони, які стояли напоготові за царськими дружинами, попід стінами кімнати. Одне коротке слово царя заспокоїло їх. Потім він кахикнув, підвівшись на канапі, і одна з голих красунь піднесла йому тацю, щоб він міг сплюнути. Зробивши затяжку з люльки, цар невдоволено відкинув її геть. Інша жінка підібрала люльку і потерла цибух клаптем матерії.
Я скривив губи, обрамлені густою щетиною, але замість усмішки, я певен, у мене вийшла жалібна гримаса. Я не мав права наполягати, щоб цар розтлумачив мені свої слова, отож визнав за краще змінити тему розмови.