— Величносте, — сказав я, — минулої ночі сталася дуже прикра подія. Я не скаржуся, що нас заманили в засідку, коли ми підходили до вашого селища, не нарікаю й на те, що в нас відібрали зброю, але кому спало на думку поселити нас у хижі, де лежав мрець? Не сприймайте ці мої слова як скаргу, бо, зрештою, з мертвяками мені доводилося мати справу й раніше. Одначе я думаю, вам слід про це знати.
Моя заява стала для царя цілковитою несподіванкою. Він обурився і обурився щиро — в цьому не було найменшого сумніву.
— Що ви кажете?! — вигукнув він. — Я певен, тут ідеться про якесь непорозуміння. Та якщо це вчинили умисне, мені дуже й дуже шкода. Я мав би подбати, щоб вас прийняли гостинно.
— Мушу вам признатися, величносте, я відчув тут певний вияв ворожости, і мені було дуже шкода. Мій супутник ударився в істерику. Я можу тепер признатися вам у всьому. Хоча мені й не хотілося зв’язуватися з вашим мерцем, але я взяв на себе відповідальність і виніс труп із хижі. Але що це означає?
— Що це означає? — перепитав він. — Наскільки я можу судити, це нічого не означає.
— О, ви мене заспокоїли, — сказав я. — Моєму супутникові й мені довелося пережити кілька дуже неприємних годин. До того ж уночі хтось приніс нам мерця назад.
— Прийміть мої вибачення, — сказав цар. — Цілком щирі. Цілком правдиві. Я розумію, що ви почували себе жахливо й вам було вельми незатишно.
Він не став розпитувати про подробиці, не запитав: «Хто ж це був? Опишіть, який він із себе». Дафу навіть не поцікавився, хто то був — чоловік, жінка чи дитина. А я надто зрадів, що позбувся тривоги, пов’язаної з нічним мерцем, і не звернув уваги на цю дивну цареву неуважливість.
— За останні дні у вас, мабуть, спровадили на той світ чимало людей, — сказав я. — Можу заприсягтися, що коли нас вели до палацу, я бачив кількох хлопців, які висіли вниз толовою.
Цар не відповів мені прямо, а лише сказав:
— Ми повинні переселити вас із тієї неприємної хижі. Тож прошу, будьте моїм гостем і живіть у палаці.
— Дякую.
— Я звелю, щоб ваші речі принесли сюди.
— Мій супутник Ромілаю вже їх приніс, але йому не дали поснідати.
— Будьте певні, про нього подбають.
— І моя рушниця…
— Як тільки захочете постріляти, її вам віддадуть.
— Я чув лев’ячі рики, — сказав я. — Чи має це зв’язок із вашою розповіддю про смерть?.. — Я не закінчив запитання.
— Що вас сюди привело, пане Гендерсон?
На мить у мене виникло бажання довіритися йому, — цар якимсь чином зумів здобути мою прихильність, — але ж він не відповів на моє запитання про лев’ячі рики, які я виразно чув десь у підземеллі, й це завадило мені, сам не знаю чому, заговорити відверто.
— Я просто мандрівник, — коротко відказав я.
Я сидів на триногому табуреті, і моя поза явно свідчила про те, що я умисне низько похилив голову, бо хочу уникнути розпитувань. Ситуація вимагала душевної рівноваги і спокою, яких мені бракувало. Я знову й знову втирав чи розтирав собі носа своєю уолвортською барвистою хусточкою і намагався вгадати: «Котра з цих жінок — цариця?» Потім, збагнувши, що, мабуть, це не дуже ввічливо — витріщатися на насельниць гарему, які були такі лагідні, гнучкі та чорні, — я втупив очі в підлогу; до того ж я відчув, що цар спостерігає за мною. Здавалося, він почував себе цілком невимушено, зате я себе — дуже скуто. Він недбало розлігся на канапі, наче плив на хвилях; а я сидів зсудомлений і скорчений. Під коліньми в мене виступив рясний піт. Атож, цар ширяв, наче дух, а я гнувся до землі, мов придавлений каменем; я не міг цілком пригасити заздрісний вогник, що жеврів у моїх натомлених очах (отже, я й справді був винний у пристрасті, яку він у мені помітив), не міг не милуватися квітучим кольором його тіла, оточеного такою ніжною увагою. Але ж йому доведеться сплачувати за все це жахливу ціну! Ну то й що? Він дістає за це повну вартість — так мені здавалося в ту мить.
— Ви не заперечуєте проти дальших розпитувань, пане Гендерсон? Ви мандрівник — але в якому розумінні?
— О… важко сказати. Я не знаю. Треба поміркувати. Власне, якби не був дуже багатий, — провадив я, — я ніколи не вибрався б у такі мандри.
Мені раптом закортіло нагадати йому, що деякі люди знаходять радість у існуванні (як Волт Вітмен, наприклад: «Існувати — і все! Просто дихати і ходити! Радість! Повсюди радість!»). Отже, декому вистачає існування. Інших вабить перетворення. Ті, що існують, завжди домагаються успіху. Ті, що перетворюються, ніколи не бувають щасливі, їх постійно змагає тривога й непевність. Ті, що перетворюються, завжди мусять давати пояснення тим, хто існує, або виправдуватися перед ними. Причому ті, що існують, вимагають таких пояснень. Я переконаний, що зрозуміти мене можна, тільки зрозумівши ці мої міркування. Скажімо, Віллатале, цариця арнюїв і, головне, жриця сумутности, належала до тих, хто існує, щодо цього я не мав жодного сумніву. До таких людей належав, безперечно, і цар Дафу. І якби я був здатний зосередитися, напружити увагу, я дійшов би висновку, що мені давно обридло вічно перетворюватися. Годі з мене! Годі! Пора вже утворитися. Пора приєднатися до тих, що існують. Пора пробудитися з духовного сну. Прокинься, Америко! Здивуй розумників, які вважають себе знавцями твоєї психології!