Натомість я сказав цьому цареві дикого племені:
— Я в певному розумінні турист.
— Або блукач, — докинув він. — Мені починає подобатися та сором’язливість і стриманість, яку ви виявляєте в розмові зі мною.
Коли він це сказав, я спробував віддати йому уклін, але мені завадила зробити це низка причин, головною з яких було те, що я сидів скорчений, злігши животом на свої голі коліна (до речі, мені давно треба було помитися; сидячи в такій позі, я відчув це особливо гостро).
— Ви робите мені багато честі, — сказав я. — Більшість моїх сусідів дивляться на мене інакше, вони вважають, що я нечема і грубіян.
У цьому місці нашої розмови я спробував зорієнтуватися, промацати ґрунт у себе під ногами й оцінити ситуацію. Все наче йшло гладенько, але що там ховалося під гладенькою поверхнею? Ітело запевняв, що цей Дафу, цар племені варірі, з біса добрий хлопець. Він учився «на відмінно», він завжди в усьому був перший. Одне слово, хлопець — найвищий клас. І я й сам уже встиг відчути до нього велику прихильність, але не слід було забувати й про те, що я побачив сьогодні вранці, про те, що мене оточували дикуни, що нас поселили в одній хижі з мерцем, що я бачив людей, які висіли вниз головою, і що цар зробив принаймні один дуже сумнівний натяк. Крім того, мене дедалі сильніше тіпала лихоманка, і я мусив докладати неабияких зусиль, щоб триматися насторожі. Від цього я відчував велику напругу в потилиці та в очах. Я пильно придивлявся до всього, що мене оточувало, зокрема й до жінок, хоча на них слід було б дивитися обережніше. Та моєю метою було заглянути в саму суть — тільки в суть і нікуди більше — й уберегти себе від галюцинацій. Речі зовсім не такі, якими вони нам здаються, принаймні в цьому можна не сумніватися.
Що ж до царя, то його інтерес до мене, здавалося, зростав з кожною хвилиною. Ледь усміхаючись, він роздивлявся мене дедалі приязнішим поглядом. Як я міг угадати, що за мета й наміри ховаються в його серці? Бог не дав мені й половини тієї інтуїції, якої я постійно потребую. Оскільки я не міг йому довіряти, я повинен був розгадати його. Розгадати? Як же в біса я міг його розгадати? Це було б не легше, аніж вибрати вугра з тареля після того, як його посікли й перемішали з гарніром. Наша планета несе на собі мільярди пасажирів, вона вже пронесла їх безліч у минулому й пронесе ще більше в майбутньому, і будь-коли розгадати жодного з них — жодного! — я не маю і не матиму найменшої надії. Анінайменшої! І коли я згадую про ту чи ту людину, яку я щиро прагнув зрозуміти, — хочете вірте, хочете ні, — мені просто плакати хочеться. Звичайно, ви можете запитати, до чого тут мільярди? І ви матимете слушність — вони тут справді ні до чого. Ми надто пригнічені числами, а нам би слід ставитися до великих чисел як до чогось звичайного. Розташовані за своїми розмірами десь посередині між сонцями й атомами, живучи серед астрономічних понять, де кожен палець і кожен відбиток пальця становить нерозгадану таємницю, ми маємо звикнути до співжиття з великими числами. Історія складалася, складається і складатиметься з безлічі людських доль, і якщо трохи замислитися, то ця істина видасться чудесною і зовсім не гнітючою. Багато йолопів журяться з цієї причини, бо вважають, що кількість ховає їх живцем. Думати так — безумство. Числа дуже небезпечні, але головна їхня властивість у тому, що вони приборкують вашу гординю. І це добре. Звичайно, я помилявся, вірячи в те, що свого ближнього зрозуміти можна. А тепер візьміть таку фразу, як: «Прости їм, Отче, бо не відають вони, що чинять». Ці слова Спасителя можна витлумачити як обіцянку, що з часом ми позбудемося сліпоти і набудемо дару розуміти. З другого боку, вони можуть означати, що рано чи пізно ми збагнемо ницість власних помислів, і в такому разі я сприймаю їх як погрозу.
Ось такі роздуми снувалися в моїй голові, поки я мовчки сидів перед царем Дафу. Якщо висловитись образно, то я дослухався, як гарчить і скавулить мій Дух.