І тут цар, на превеликий мій подив, зауважив:
— Ви прийшли здалеку, але я не сказав би, що ви здаєтеся виснаженим чи стомленим. Мабуть, ви дуже сильний. Надзвичайно. Я це побачив з першого погляду. Ви кажете, що з Ітело у вас вийшла нічия. Може, ви проявили чемність? Хоча при першому знайомстві надто чемним ви мені не здалися. Не стану приховувати, мені ще не траплялося бачити людину, таку розвинену в усіх відношеннях, як ви.
Учора вночі слідчий, ухилившись від розмови про мерця, попросив мене скинути сорочку, щоб роздивитись, як збудоване моє тіло, а ось тепер і цар виявив такий інтерес. Я міг би похвалитися: «Я дуже сильний і можу вибігти на вершину пагорба заввишки ярдів у сто з котримось із вас на спині». Бо я справді пишаюся своєю силою (а чим мені пишатися ще?). Але мої почуття весь час змінювалися. Спочатку я цілком заспокоївся, побачивши, який цар із себе і як він до мене поставився, й почувши, які нотки звучать у його голосі. Я зрадів, і моє серце проголосило свято. Потім підозри прокинулися знов, і ось тепер доскіпливе розпитування про мій фізичний стан стривожило мене вкрай, і від страху я вкрився потом. А що, як вони збираються принести мене в жертву, подумалося мені, адже ідеальна жертва має бути без видимих вад? І тому я відповів цареві, що насправді почуваю себе не зовсім гаразд і що мене тіпає лихоманка.
— У вас не може бути лихоманки, адже ви рясно пітнієте, — сказав Дафу.
— Це одна з моїх виняткових якостей, — сказав я. — Я мучитимуся в гарячці, а з мене литиме піт.
Він пустив ці слова повз вуха.
— А вночі зі мною сталася справжня біда, коли я жував сухар, — сказав я. — Страшне лихо. Я зламав зубний міст.
Я роззявив рота, розтяг його пальцями й відкинув голову назад, запрошуючи Дафу глянути на пролом у моїй щелепі. Водночас я розстебнув кишеню й показав йому свої зламані зуби, які поклав туди, щоб зберегти їх про всяк випадок. Цар заглянув у бездонну провалину мого рота. Яке було його враження, я достоту не знаю, але він сказав:
— Це, либонь, і справді завдає вам чималих незручностей. І коли це сталося?
— Перед тим, як ваш слідчий узяв мене в роботу, — сказав я. — До речі, як його звуть?
— Бунам, — відповів цар. — Правда ж, він тримається з великою гідністю? Він начальник над усіма нашими жерцями. Уявляю, як ви засмутилися, коли зламали свої зуби.
— Так мені й треба, йолопові, — сказав я. — Відлупцювати мене слід би за цю дурість. Звичайно, я можу жувати пеньками. Та що, як зламаються й вони? Не знаю, наскільки ви обізнані в зубних хворобах, ваша величносте, але внизу все було просвердлено до пульпи, і якщо я потраплю на протяг із цими пеньками, то повірте, нема страшнішої муки. Мені дуже не пощастило із зубами, як і моїй дружині, до речі. Людині не слід сподіватися, що її зуби служитимуть вічно. Вони зношуються. Але це не все…
— Невже у вас іще щось болить? — запитав цар. — Як може причепитися хвороба до чоловіка, збудованого так досконало?
Я зашарівся й відповів:
— У мене геморой, величносте, страшенно бридка хвороба. Крім того, зі мною бувають припадки — я непритомнію.
Він запитав співчутливо:
— Це не те, що називають «падучою»?
— Ні, — сказав я. — Мій випадок не піддається класифікації. Я був на прийомі в найвидатнішого нью-йоркського фахівця, і він сказав, що це не епілепсія. Припадки почалися в мене кілька років тому, я втрачаю тяму раптово, без попередніх симптомів. Я можу зомліти, коли читаю газету або стою на драбині, вставляючи у вікно шибку. Якось я відключився, коли грав на скрипці. А рік тому це сталося зі мною у швидкісному ліфті, коли я підіймався на горішні поверхи хмарочосу «Крайслер-білдинг». Можливо, до цього спричинилася швидкість і сила тяжіння, яка різко зросла. Зі мною у ліфті була жінка в норковому хутрі. Я поклав голову їй на плече, вона заверещала, і я впав.
Усе своє життя я був стоїком, і мені не вдалося надати голосу переконливости, коли я розповідав про свої недуги. А ще, начитавшись медичної літератури, я розумів, скільки суто психічного фактора — ідеться саме про розумові відхилення, а не про зловживання спиртним чи щось таке — лежить у основі моїх захворювань. Скажімо, непритомнів я тільки через порочні відхилення у своїй вдачі. Крім того, моє серце аж надто часто повторювало оте «Я хочу!», і я, як мені здавалося, мав цілковите право на перепочинок, тож знаходив вельми зручним вряди-годи відключатися. Зрештою я почав усвідомлювати, що цар охоче використав би мене в своїх інтересах, якби трапилася така нагода, бо він, хоч чоловік і вельми приємний, був також у певному розумінні невільником свого становища, змушеним догоджати цілому гурту жінок, які доводилися йому законними дружинами. А що йому не судилося дожити до старості, то чого б він мав співчувати моїм старечим немочам?