Та ось вони виконали кілька останніх кидків, і гра завершилася. Кожен із гравців узяв череп під пахву, наче фехтувальник свою маску, і обоє вклонилися глядачам. У відповідь зчинився оглушливий гамір, знову замайоріли малинові прапори та клапті матерії.
Коли цар у своєму крислатому капелюсі — точнісінько в такому Тіціан міг би намалювати Франциска Першого — повернувся до почту, він важко відсапувався. Він сів, і дружини вмить затулили його простирадлом, щоб ніхто з людей не побачив, як цар п’є. Це було табу. Потім вони обтерли на ньому піт і, послабивши парчовий пасок на його пурпурових штанях, розім’яли йому м’язи на ногах та животі, що судорожно здіймався та опускався. Я вмирав від бажання поділитися з ним своїми враженнями, сказати йому, як чудово він виглядав у грі. Наприклад: «О величносте, це було справді по-царському! Ви — великий артист. Хай мене чорти візьмуть, якщо ви не знаменитий артист. Царю, я просто обожнюю красу і шляхетність манер». Та я не міг промовити й слова. Мені притаманна стриманість, якою відзначаються люди брутальної вдачі. Це своєрідне рабство, від якого нема порятунку. Ми роковані носити на устах замок. Я відзначив це ще під час розмови зі своїм сином Едвардом. Він подумав, що я хизуюся, коли я заявив, що люблю правду. О, як він мене образив! Але здебільшого я, коли мені хочеться сказати те чи те, мовчу. Тому ці мої думки насправді не існують; не можна повірити в існування того, що не знаходить свого виразу. Згадавши про вишні помпи, цар наштовхнув мене на певні роздуми, і я міг би сказати йому багато, відразу й на місці. Що саме? Ну, наприклад, те, що хаос не панує на сцені життя. Що воно — запаморочлива, поквапна і безпорадна мандрівка крізь сон у вічне забуття. Ні, панове! Деякі речі можуть її затримати. Мистецтво, наприклад. Швидкість руху падає, час розділяється на окремі відрізки. З’являється чуття міри й чуття таємниці. Виникають втішні думки, лунають ангельські голоси. Інакше на ’кий біс було б мені навчатися грати на скрипці? Або розпускати рюмси у великих французьких соборах, де до того доходило, що я не міг уже далі витримувати видовища тієї краси, впадав у нестяму й кричав на Лілі? І мені подумалося, що якби я заговорив про все це з царем Дафу і розкрив йому душу, то ми могли б стати друзями. Але між ним і мною був цілий гурт жінок з голими стегнами та голими задами, обернутими в мій бік, що я міг би вважати, якби йшлося не про дикунок, за грубий вияв нечемности. Отже, в ту хвилину, коли на мене зійшло натхнення, я не мав ніякої змоги поговорити з царем. А коли через кілька хвилин я таку змогу дістав, то промовив:
— Царю, я відчував, що якби ви або вона схибили, наслідки були б фатальні.