Стишеним голосом я проспівав для нього кілька куплетів. Йому сподобалося — в цьому не було сумніву.
— У вас незвичайний голос, — сказав він, приязно всміхнувшись.
Я вже відчував, що подобаюся цьому молодикові.
— А ваша теорія надзвичайно цікава, — додав він.
— О, я радий, що ви сприйняли мої міркування. Вони видаються цілком слушними, чи не так? Але тепер, гадаю, ви не станете битися зі мною об заклад.
— Навпаки, неодмінно поб’юся.
— Мабуть, дарма я роззявив свого дурного рота, величносте. Дозвольте мені взяти назад те, що я наговорив вам про дощ. Я згоден визнати свою поразку. До мене зразу не дійшло, що як цар ви не можете брати під сумнів доцільність проведення дощової церемонії. Отже, я прошу пробачення. Тож ви краще скажіть: «Ну й базіка ви, Гендерсоне!» — і забудьте про це.
— О ні, аж ніяк! Для цього немає жодних підстав. Ми поб’ємось об заклад, чом би й ні?
Він говорив так рішуче, що мені не залишалося вибору.
— Гаразд, величносте, нехай буде по-вашому.
— Моє слово тверде. На що закладаємося?
— Та на що завгодно.
— Дуже добре. Хай буде на що завгодно.
— Ми в нерівному становищі, і я мав би дати вам фору, — сказав я. Він махнув рукою, на якій блищав великий червоний самоцвіт. Його тіло знову занурилося в гамак, бо він по черзі то сидів, то лежав. Я бачив, що йому приємно робити ризиковану ставку; у нього була вдача азартного гравця. Він помітив, що мій погляд прикипів до його персня, величезного граната, оправленого в масивне золото та оздобленого дрібними камінцями, і запитав:
— Вам подобається мій перстень?
— Він дуже гарний, — сказав я, даючи йому зрозуміти, що звернув увагу на перстень цілком випадково.
— Що ви ставите на заклáд?
— Я маю гроші готівкою, але не думаю, що гроші вас цікавлять. У моєму речовому мішку є дуже добрий «Роліфлекс», хоча знімки я робив досить рідко, вряди-годи. Був надто заклопотаний іншими справами тут, в Африці. Ще я маю дві рушниці — звичайного калібру і триста сімдесят п’ятого з оптичним прицілом.
— Я не бачу, яка мені буде користь із тих речей, коли я виграю заклад.
— Вдома у мене є дещо більш вартісне, — сказав я. — Наприклад, кілька чудових темвортських свиней — я залюбки поставив би їх на заклад.
— Справді?
— Я бачу, все це вас не цікавить.
— Годилося б поставити щось дуже своє, — сказав він.
— О, звичайно. Перстень — річ дуже своя. Я вас розумію. Якби я міг відірвати від себе свої тривоги, я поставив би їх. Вони дуже мої. Ха-ха! Проте я не побажав би їх і своєму заклятому ворогові. Гаразд, подумаймо, чи маю я речі, які ви могли б використати, які згодилися б у житті царя. Хіба що килими? У мене в студії лежить непоганий килим. А може, оксамитовий халат? Він мав би на вас непоганий вигляд. У мене є навіть скрипка Гварнері. А, хай йому біс! Придумав — картини! Оті писані олією портрети, мій і моєї дружини.
У цю мить я не був певен, чи цар мене чує, але він промовив:
— На жаль, ви не назвали жодної речі, яка могла б мені придатися.
Тоді я сказав:
— Справді? Що ж ви з мене візьмете, якщо я програю заклад?
— Там видно буде.
Я почав непокоїтись.
— Давайте так домовимося, — запропонував цар. — Я ставлю перстень, а ви — оті портрети. А ще ліпше так: якщо я виграю заклад, ви зостанетесь моїм гостем на довший час.
— Згода. Але що означає «на довший час»?
— О, це тільки попередня пропозиція, — сказав він, дивлячись кудись убік. — Залишимо поки що питання відкритим.
Домовившись таким чином, ми обидва задерли голови. Небо було чисте, синє, безвітряне; здавалося, воно злягло на гори й поринуло в сон. Я подумав, що цар Дафу — дуже делікатна людина. Він хотів винагородити мене за вчорашню пригоду з мерцем і водночас натякнути, що буде радий, якщо я якийсь час поживу тут його гостем. На закінчення нашої розмови цар зробив вишуканий африканський жест, так ніби скидав рукавички або готувався віддати програний перстень. Я спливав потом, але моє тіло не охолоджувалося. Щоб легше було терпіти спеку, я роззявив рота і так його й держав.
Потім я сказав:
— Якщо по правді, величносте, то це несправедливий заклад.