— Ви знаєте, що з ним діється? — сказав я цареві. — Його гнітить пам’ять про минулі невдачі — авжеж, колишні невдачі. Хто-хто, а я добре обізнаний з проблемою колишніх невдач. Чоловіче, я міг би чимало про це розповісти. Ось чому він такий невпевнений. Я знаю.
Туромбо, дужий, але невисокий кремез, мабуть, і справді потерпав від тривоги й непевності. В його очах, які сльозилися від напруги й мало не вискочили з орбіт, коли він підіймав Гуммата, тепер був вираз приреченості. Він уже змирився з поразкою, і те, як він водив очима, позираючи то на нас, то на публіку, підтверджувало це припущення. Повірте, мені було прикро й гидко бачити, як він вагається. Та ось Туромбо поглянув на царя і збив феску набакир, засвідчуючи свою відданість і ніби наперед перепрошуючи за свою невдачу. Він не плекав ілюзій щодо Мумми. І все ж таки хотів спробувати. Провівши по своїй щетині суглобами пальців, він повільно підступив до богині й по-діловому примірився до неї поглядом.
Шанолюбство, певне, відігравало незначну роль у житті Туромбо. А от у моїх грудях задзюркотів струмок — ні, навіть не струмок, а повновода, могутня ріка — ріка шанолюбних амбіцій і сміливих надій. Бо в цій ситуації я побачив свій шанс. Я знав, що зможу зробити те, чого не зробить Туромбо. Що мені боги! Мене аж морозом пройняло. Я твердо знав, що я здатний підняти Мумму, і в мені зануртували почуття, і я згорав від бажання вийти на арену й здійснити те, що задумав. Я палко прагнув показати, чого я вартий, я палахкотів, як той кущ, що його я підпалив своєю австрійською запальничкою, коли хотів розважити дітей-арнюїв. Звичайно ж, я сильніший за Туромбо. І я доведу це, хай навіть моє серце лусне, хай воно зупиниться і я помру. Мене це вже не турбувало. Я дуже хотів зробити добро арнюям, коли прийшов до них і побачив, у якому вони горі. Але замість допомогти їм, я нерозважливо спрямував усю могуть своєї сліпої волі та амбіцій супроти жаб. Я прийшов до арнюїв у ореолі світла, чи принаймні так мені здавалося, а пішов звідти, закутаний у сутінь і темряву, принижений, і, може, було б краще для мене, якби я піддався своєму першому пориву в перші хвилини зустрічі з арнюями, коли молода жінка залилася слізьми, і я подумав, чи не ліпше мені викинути рушницю, зректися своєї лютості, повернутись у пустелю й блукати там, аж поки я стану гідний знову спілкуватися з людьми. Моє прагнення зробити там добро було правдиве й сильне, адже я щиро прихилився до арнюїв, а надто до старої, одноокої Віллатале, але те прагнення було мов брижі на воді порівняно з бажанням, яке опанувало мене тепер у царській ложі поруч із напівдикунським царем у коротких штанях та в пурпуровому оксамитовому капелюсі. Я згорав від прагнення щось зробити, і я тепер знав, що саме я можу зробити. І хай ці варірі, з їхніми нічними мерцями та паскудною вдачею, мені байдужісінькі, хай вони гірші за синів Содома й Гоморри разом узятих, я все ж таки не міг пропустити цієї нагоди зробити щось путнє, вчинити подвиг. Вплести доречний стібок у візерунок своєї долі, поки не пізно. Тому я в душі радів, що Туромбо такий слабкодухий. Хай він краще наперед зневіриться, думав я. Він ще навіть не доторкнувся до Мумми, як уже підсвідомо признався, що йому не пощастить зрушити її з місця. А я саме цього й хотів. Вона моя! Незабаром я скажу цареві: «Я підніму її, величносте. Дозвольте мені вийти на арену». Але поки що я мовчав, бо Туромбо саме підступав до богині ззаду. Він охопив її своїми товстими руками за черево, присів і напружився, щоб підняти її. Ось біля Мумминого стегна з’явилося його обличчя. Воно виражало готовність до надлюдського зусилля, на ньому відбивався страх і біль, так ніби Мумма мала ось-ось упасти й роздушити його своєю вагою. І вона таки заворушилась у його обіймах. Лелече гніздо її дерев’яних кіс хиталося й коливалось, мов морський обрій перед очима, коли у шторм стоїш на носі корабля. Це порівняння спало мені на думку, коли те погойдування відбилось у моєму шлунку. Туромбо смикався вгору, як смикається людина, що пробує вирвати з корінням старе дерево. Трудився він на совість, та хоч йому й пощастило похитнути стару дівку, відірвати її від землі він не зміг.
Публіка почала кепкувати з Туромбо, коли він нарешті визнав, що ця робота йому над силу. Він просто не міг подужати її. А я радів з його невдачі. Мені дуже прикро в цьому признатися, але від правди нікуди не дінешся — я таки радів. «Ти справді дужий, чоловіче, — думав я, — але в цьому разі я дужчий за тебе. Тут не йдеться про нас особисто. Просто так захотіла доля. Як і у випадку з Ітело. Ця робота для мене. Готуйся піддатися, Муммо! Готуйся поступитись! Бо до тебе зараз візьметься Гендерсон! Хай-но мені тільки дозволять обхопити цю гладуху руками, і з Божою поміччю…»