— Щодо ідеалу, то й мене він вабить невтримно. А до якого прагнули ви?
— З певністю, царю, я не скажу. Це для мене справжня головоломка. Мабуть, ідеться про те, щоб служити комусь або чомусь — ця думка ніколи не давала мені спокою. Я завжди захоплювався доктором Вілфредом Ґренфеллом. Я обожнював цю людину. Я хотів податися туди — і не конче на собачій запряжці, — де зміг би служити милосердю. Але це тільки деталь.
— О, я відчув ваш настрій, — промовив цар. — А якщо висловитися точніше, то інтуїція підказала мені, що ви схильні до таких поривів.
— Гаразд, згодом я залюбки поговорю з вами на цю тему, — сказав я. — А зараз я звертаюся до вас із проханням. Дозвольте мені спробувати свої сили в змаганні з Муммою. Не знаю, в чому тут причина, але в мене таке відчуття, що я зрушу її з місця й перенесу.
— Мій обов’язок — застерегти вас, пане Гендерсон, що це може призвести до несподіваних для вас наслідків.
Я мав би прислухатися до цих його слів і запитати, про що йдеться, але я довіряв цьому приємному чоловікові й не передбачав якихось справді лихих наслідків. Крім того, мене вже опанував могутній порив: вогонь у грудях, жагуче нетерпіння, бурхливий струм почуттів — ви розумієте, про що я кажу? — і зупинитись я не міг. А цар ще й усміхався і в такий спосіб наполовину пом’якшив своє застереження.
— Ви справді певні, що зможете перенести Мумму? — запитав він.
— Пустіть мене до неї, царю, більше нічого я вам не скажу. Я хочу обхопити її руками — а там побачимо.
Я був надто збуджений, щоб зрозуміти, як лукаво повівся зі мною цар. Адже він і вимоги свого сумління задовольнив (якщо воно ставило йому вимоги), і мене зловив у пастку. Жодна людина не зорієнтувалася б у такій складній ситуації краще, чи не правда? Бо мене вже закрутило у вихорі подій та речей, що не давали мені спокою останнім часом: і внутрішній голос із його бубонінням: «Я хочу, хочу!»— і Лілі, і грун-ту-молані, і чорношкіре дитинча, яке моя дочка принесла з Данбері, і кіт, якого я мало не застрелив, і сумна доля міс Ленокс, і мої зуби, і скрипка, і жаби у ставку, і таке інше, і таке інше.
Але цар поки що не дав згоди.
І тоді в ложі, де він сидів поруч із Хорко, підвівся Бунам у своїй накидці з леопардової шкури й рушив до нас. Він дрібушив негнучкими ногами, і його супроводжували дві дружини з великими, поголеними, гарними головами, які шкірили маленькі зуби у веселій усмішці. Вони були вищі за свого чоловіка і йшли за ним, явно почуваючи себе вільно й розкуто.
Слідчий, чи то Бунам, зупинився перед царем і вклонився йому. Схилилися в поклоні й жінки. Поки жрець промовляв до Дафу, вони встигли обмінятися з царевими дружинами, чи наложницями, чи ким там вони вважалися, кількома знаками. Бунам підніс угору вказівного пальця й, тримаючи його біля вуха, як стартовий пістолет, почав раз у раз нахилятися, причому нижня частина його тіла лишалася нерухома. Говорив він швидко, але виразно і, здавалося, дуже добре знав зміст своєї промови. Закінчивши її, він знову схилив у поклоні голову, а тоді скоса глянув на мене суворим, як і раніше, але дуже значущим поглядом. Вени на його чолі переплелися, наче товсте мотуззя.
Дафу обернувся до мене у своєму пишному гамаку. В руці він і досі тримав стрічки, на яких теліпався череп.
— Бунам каже, що вашої появи він чекав. І прийшли ви вчасно…
— Ет, величносте, хіба про таке можна щось сказати напевне? Якщо ви вважаєте, що прикмети свідчать на мою користь, то я заперечувати не стану. Знаєте, царю, я збудований як борець і наділений незвичайними перевагами, здебільшого фізичними; але заразом я й вельми вразливий. Близько години тому ви назвали мене заздрісним, і я, правду кажучи, трохи на вас образився. І пригадав одного вірша, який мав назву «Написане у в’язниці». Всього вірша я не пам’ятаю, але там є рядки: «Я заздрю мусі, що летить Над зеленню дерев». А закінчується він так: «Ось муха сіла на листок. Листочку, не тремти. Повір, я скоро досягну Щасливої мети». Так от, царю, ви знаєте не гірше за мене, до якої мети я прагну. Повірте, величносте, я справді не хочу жити за законом, що прирікає мене на повільне гниття. Скажіть, чи довго світ буде такий, який він є? Чому для стражденних немає надії? І все ж таки я вірю, що вихід є, і саме тому я пустився в мандри по світу. За цим моїм рішенням безліч мотивів. Тут і моя дружина Лілі, тут і мої діти — ви самі, либонь, маєте їх цілий гурт, тому повинні розуміти, як я себе почуваю…
Я прочитав співчуття на його обличчі й утерся своєю вулвортською хусточкою. Але ніс у мене і далі свербів усередині, і я, мабуть, нічого вдіяти з цим не міг.