А я стояв і мовчав. Тут, поруч Мумми, що перебралася на нове місце, я почував себе неймовірно щасливим. Я так радів своєму успіху, що все моє тіло повнилося ніжним теплом, лагідним і священним світлом. Хворобливі відчуття, які мучили мене з самого ранку, тепер обернулися на свою протилежність. Біль і смуток перейшли в тепло й насолоду. Як ви вже знаєте, таке траплялося зі мною й доти. Нестерпний головний біль часто змінювався болем у яснах, що був сигналом близького блаженства. А бувало, це відчуття опускалося з ясен у груди і там пульсувало ритмами солодкої втіхи. Знав я також хвилини, коли різі в шлунку мовби м’якшали, розливалися в животі приємним теплом, що напливало й на статеві органи. Такий-бо я є. Ось і тепер лихоманка обернулася бурхливими радощами. Мій дух пробудився і палко вітав життя. К бісу всі тривоги! Я знову почував себе живим, я брикався, я відкрив у собі чудесне грун-ту-молані! Радісно сяючи й усміхаючись сам до себе, щасливий та задоволений, я повернувся в ложу Дафу, сів і втерся хусточкою, бо весь був залитий потом.
— Пане Гендерсон, ви справді людина надзвичайної сили, — сказав цар своїм афро-англійським голосом. — Я просто в захваті.
— Дякую, — відповів я, — що ви надали мені неповторну нагороду не тільки підняти оту дерев’яну жінку, а й заглянути углиб себе. У справжню свою глибину. В ту саму, на якій я завжди перебував.
Я був вдячний цареві. Я почував себе його другом. А як по щирості, то десь у ті хвилини я полюбив цього чоловіка.
14
Коли після мого великого подвигу небо раптом заклубочилося хмарами, я не так і здивувався, як міг би здивуватися доти. З-під насуплених брів я спостерігав, як хмари застилають сонце, і сприймав цю несподівану зміну погоди як своє особисте досягнення.
— Від такого затінку, либонь, більше користі для здоров’я, — сказав я цареві Дафу, коли над нами пропливала перша хмарина. Бо балдахін над його ложею був сплетений лише зі стрічок, синіх та пурпурових. Були там і шовкові парасолі, проте й вони не могли захистити нас від палючого жару. А велика хмара, яка напливала зі сходу, принесла нам не тільки затінок, а й полегкість очам, стомленим від сліпучого блиску. Після свого надлюдського діяння я сидів тихо. Мої шалені почуття, мабуть, розвіялись або зазнали перетворення. А тим часом варірі влаштували справжню демонстрацію на мою честь, вимахуючи прапорами, брязкалами та дзвіночками, стрибаючи з радощів один на одного. Я почував себе чудово, хоча й не прагнув, щоб мене так вихваляли за моє особисте досягнення, бо сам я, зрештою, виграв найбільше. Отже, я сидів, знемагаючи від спеки, і вдавав, ніби не помічаю, як тріумфує плем’я.
— Отакої, він знову тут, — сказав я.
Бо до царської ложі підійшов Бунам, тримаючи в руках якесь листя, вінки, траву та соснове гілля. Поруч із ним у своєму дивному військовому кашкеті італійського зразка стояла, горда й вичепурена, гладка жінка, якій Дафу доручив потиснути мені руку, коли ми знайомилися, і яку він назвав генеральшею, — начальниця над амазонками. Її супроводжував великий почет із цих воячок, затягнутих у шкіряні жилети. А замикала процесію висока жінка, яка перекидалася з царем черепами. Вона не належала до когорти амазонок, але була персоною дуже високого рангу, і без неї не відбувалася жодна врочиста церемонія. Мені було не дуже приємно бачити, як Бунам, мій слідчий, посміхається, і я запитав себе, чи він прийшов висловити мені подяку, чи хотів від мене чогось іще, бо навіщо б він приніс усі оті вінки, гілля, листя та всяку траву. Жінки теж були споряджені дуже дивно. Двоє несли черепи на довгих іржавих залізних підставках, а інші тримали в руках чудернацькі вінички, зроблені зі шкіряних стяжок і схожі на ті, якими вбивають мух. Але з того, як вони тримали ці штуки, я зрозумів, що призначені вони не для війни з мухами. То були невеличкі канчуки. До гурту, який зібрався перед царською ложею, приєдналися барабанщики, і я подумав, що вони, мабуть, збираються почати нову катавасію і чекають, коли цар подасть знак.
— Чого їм треба? — запитав я в Дафу, бо його погляд був спрямований більше на мене, ніж на Бунама чи на здоровенних голих жінок з опуклими задами на чолі з генеральшею у військовому кашкеті. Всі вони також дивилися на мене. Отже, жінки прийшли не до царя, а до мене. Був серед них і чорношкіряний людино-ангел, той, що вигулькнув із-під землі і своєю кривою ґирлиґою послав мене та Ромілаю на засідку, — він стояв поруч із Бунамом. І ці люди звернули на мене всю чорноту, всю дикість, усю силу своїх вимогливих поглядів. Сам я сидів голий до пояса, остигаючи після тяжкої роботи, і ще відсапувався. Відчувши на собі всі ці погляди чорних очей, я почав непокоїтися. Адже цар остерігав, що тяганина з Муммою не мине для мене без наслідків. Але ж я не зазнав невдачі. Навпаки, я впорався з цим ділом блискуче й успішно.