— Чого вони від мене хочуть? — запитав я в Дафу.
Зрештою, цар теж був дикун. Він усе ще погойдував на довгій стрічці черепом (можливо, батьковим) і мав на своєму крислатому капелюсі людські зуби. Чому я повинен чекати від нього пощади, коли й сам він приречений померти, як тільки виявить слабість? Отже, в мене не було підстав сподіватися, що він не дозволить учинити зло зайшлому чужинцеві лише з любови до справедливості й добра. Ймовірніше, що він не стане мене захищати, коли вони влаштують мені тут пекло. Але цар розтулив свої товсті губи, затінені крисами м’якого капелюха-корони, і сказав:
— Ми маємо дещо повідомити вам, шановний гостю Гендерсон. Чоловік, якому вдається перенести Мумму, стає у варірі повелителем дощу. Його величають у нас титулом сунго, шановний гостю Гендерсон. Тим-то вони до вас і прийшли.
Весь насторожившись, я недовірливо запитав:
— Поясніть мені нормальною англійською мовою, що все це означає? — А сам подумав: «Нічогенький спосіб віддячити мені за те, що я переніс їхню богиню!»
— Від сьогодні ви — сунго.
— Це може бути для мене добре, а може, й ні. Відверто кажучи, щось у всьому цьому мене тривожить. У тих хлопців дуже діловий вигляд. Але чого вони прийшли? Прошу вас, величносте, не продавайте мене в рабство. Гадаю, ви розумієте, чого я боюся. Я думав, що подобаюся вам.
Відштовхуючись долонями від землі, він підсунувся трохи ближче до мене у своєму хисткому гамаку і сказав:
— Ви справді мені подобаєтесь. А після сьогоднішніх подій це моє почуття стало ще глибшим. Чого ви тривожитеся? Для них ви тепер сунго. Їм треба, щоб ви пішли з ними.
Не знаю чому, але в ту мить я не міг змусити себе цілком повірити йому.
— Пообіцяйте принаймні, — сказав я, — що коли зі мною має щось статися, то ви дасте мені змогу передати звістку дружині. В головному вона була мені доброю жінкою, і я хочу просто по-людському попрощатися з нею. Це все. І не кривдіть Ромілаю. Він нічого поганого не вчинив.
Я вже чув, як десь на вечірці мої сусіди теревенять про мене приблизно в такому дусі: «Цей здоровило Гендерсон нарешті вклепався. Як, хіба ви не чули? Він поїхав до Африки і пропав десь у самій її глибині. Либонь, причепився до якихось тубільців, і вони штрикнули його списом. Так йому й треба, поганцеві. Кажуть, його маєток оцінили в три мільйони доларів. Я думаю, він знав, що він псих, і зневажав людей за те, що вони в усьому йому потурають. Ет, душа в нього була гнила». — «У вас у самих гнилі душі, сучі виродки». — «Він ні в чому не знав міри». — «Слухайте, люди, я не знав міри лише в одному: я хотів жити. Можливо, я ставився до всього на світі як до ліків — можливо! Що з вами, люди? Невже ви нічого не розумієте? Невже не вірите в духовне відродження? Чи ви гадаєте, що людина повинна пливти за течією, яка виносить її в каналізаційну трубу?»
— Облиште, Гендерсоне, ваші підозри не мають під собою жодних підстав, — сказав цар. — Звідки ви взяли, що вам чи вашому супутникові загрожує небезпека?
— Тоді чому вони на мене так дивляться?
«Вони» — це Бунам, і пастух у чорній шкурі-шкірянці, і оті чорні дикі воячки.
— Вам зовсім-зовсім немає чого боятися, — сказав Дафу. — Вони не зичать вам зла. Ні, ні, — провадив цей дивний негритянський монарх, — вони потребують вашої допомоги в очищенні ставків та колодязів. Вони кажуть, що вас і прислано сюди для цієї мети. Ха-ха, пане Гендерсон, ви казали, що заздрите тому, хто перебуває в центрі уваги цілого народу. І ось тепер ви теж опинились у такому становищі.
— Так, але ж я анічогісінько не тямлю в тому, чого вони від мене вимагають. На відміну від вас — адже ви й народилися в цьому оточенні.
— Облиште, Гендерсоне, не будьте невдячним. Немає сумніву, що ви теж народилися для чогось.
І тоді я підвівся. Під ногами в мене був отой дивний білий вапняк, що утворював стільки химерних фігур. Цей камінь теж був окремим світом, світом, замкненим у іншому світі, світом у нескінченній серії снів. Я спустився на кілька сходинок посеред гамору й криків — така звукова атмосфера буває в перервах бейсбольного матчу, трансльованого по радіо. Верховний жрець підійшов до мене ззаду і скинув мій шолом, а негнучка й гладка стара генеральша, нахилившись із певним зусиллям, роззула мені ноги. Потім — опиратися було марно — вона стягла з мене мої бермудські шорти. Я залишився в самих жокейських трусах, досить-таки брудних після тривалої подорожі! Але й це ще не був кінець, бо поки Бунам одягав мене в лозу й листя, генеральша взялася за мою останню одежину.