Анітрохи не стурбований тим, що я не дав йому задовільної відповіді, Ромілаю заснув, і незабаром я теж забувся під лопотіння дощових крапель та рики лева чи то левів у підземеллях палацу. Дух і тіло відійшли на спочинок. Я наче знепритомнів. На обличчі в мене стриміла десятиденна щетина. Прийшли сни та видіння, але я не стану розповідати про них; скажу тільки, що природа поставилася до мене по-доброму, і я проспав, мабуть, не менш як дванадцять годин — не ворухнувшись, не відчуваючи свого хворого тіла з його порізаними ступнями та посинцьованим обличчям.
Коли я прокинувся, небо було чисте й тепле, а Ромілаю вже був на ногах. У своїй комірчині я побачив двох жінок, амазонок. Я вмився, поголивсь, наказав жінкам вийти і зробив свої діла у велику миску, поставлену в кутку й призначену, як я здогадався, для цієї мети. Потім жінки повернулися з якимись одежинами; то було, як пояснив мені Ромілаю, ритуальне вбрання сунго, повелителя дощу. Він наполіг, щоб я натяг на себе ту одіж, бо відмова може призвести до неприємностей. Адже я тепер — сунго. Спершу я оглянув свою уніформу. Вона була пошита із зеленого шовку за тим самим кроєм, що й убір Дафу — я маю на увазі його штани.
— Носити сунго, — сказав Ромілаю. — Твоя тепер сунго.
— Але ж ці чортові штанці просвічують, — зауважив я. — Та нема куди діватися, доведеться їх надягти.
На мені були брудні жокейські труси, про які я вже згадував, і я натяг зелені штаненята поверх них. Хоч я й відпочив, стан у мене був не з найкращих. Мене все ще тіпала лихоманка. Мабуть, для білої людини хворіти в Африці природно. Сер Річард Бертон мав залізне здоров’я, але й він підхопив тяжку пропасницю. Спік хворів ще частіше. Мунго Парк почував себе тут так кепсько, що ледве, міг стояти на ногах. Доктор Лівінґстон почував себе добре тільки в окремі дні. Хто я в біса такий, щоб претендувати на імунітет? Одна з амазонок, Тамба, прикрашена бридкими баками, що стриміли на її підборідді, підійшла до мене ззаду, скинула шолома й розчесала мені чуба грубим дерев’яним гребенем. Ці дві жінки мали прислуговувати мені.
— Джоксі, джоксі? — звернулася до мене Тамба.
— Чого вона хоче? Що то за «джоксі»? Сніданок? У мене нема апетиту. Я надто схвильований, і в горло мені нічого не полізе.
Натомість я ковтнув з фляги трохи віскі — лише для того, щоб дати якусь поживу органам травлення, але й із надією, що це допоможе проти лихоманки.
— Її показує джоксі, — сказав Ромілаю.
Тамба лягла долічерева на підлогу, а друга жінка, Бебу, стала їй на спину і ступнями почала розминати та масажувати їй тіло, аж хребці тріщали. Після того як Бебу добре потопталася по ній своїми шкарубкими ступнями, — а судячи з виразу обличчя Тамби, процедура була для неї блаженством, — жінки помінялися місцями. Потім вони спробували показати мені, яку це дає користь і як вони відразу ожили, — кожна постукала себе по грудях суглобами пальців.
— Подякуй їм за добрі наміри, — мовив я. — Це, либонь, чудовий спосіб лікування, але сьогодні в мене немає настрою пробувати.
У відповідь Тамба й Бебу лягли на підлогу і по черзі віддали мені знаки шани. Кожна брала мою ногу і ставила собі на голову, як робив Ітело, коли показував, що визнає мою перевагу. Перш ніж припасти обличчям до підлоги, жінки облизали язиком губи, щоб до них приставала пилюка. Трохи згодом прийшла генеральша Тату, — вона мала відвести мене до царя Дафу, — і в такий самий спосіб засвідчила мені свою відданість, не скинувши з голови кашкета. Тамба й Бебу принесли мені ананас на дерев’яному тарелі, і я примусив себе проковтнути скибочку.
Потім я побрався разом із Тату сходами нагору — сьогодні генеральша амазонок дозволила мені йти попереду. На подвір’ї палацу зібрався чималий натовп — мене зустріли крики, вихваляння, плескання в долоні й спів; особливо щиро вітали мене старші люди. Я ще не звик до своїх зелених штанів, вони здавалися мені надто просторими. Зійшовши на верхню галерею, я глянув у далечінь і побачив гори. Повітря було напрочуд прозоре, і гори накладались одна на одну, брунатні та м’які, наче шерсть у бика Брахми. Трава сьогодні теж вилискувала, мов хутро, дерева були чисті й зелені, а квіти в білокам’яних чашах — свіжі й червоні. Я побачив, як під нами пройшли Бунамові дружини, обертаючи до нас акуратно обстрижені великі голови й показуючи дрібненькі зуби. Мабуть, я видався їм аж надто кумедним у широких зелених штанях сунго, що теліпалися на мені дуже вільно, в корковому шоломі та в підбитих ґумою черевиках.