Проминувши сіни, ми пройшли в царські покої. На великій стьобаній канапі не було нікого, але царські дружини лежали на своїх подушках та матах, базікаючи, розчісуючись і чистячи нігті на руках та ногах. Атмосфера тут панувала дружня. Більшість жінок відпочивали, а розслаблювалися вони досить по-дивному: згортали ноги, як ми згортаємо руки, і лежали на спині в таких позах, наче в них і кісток не було. Чудеса та й годі. Я окинув їх здивованим поглядом. Запах у кімнаті був тропічний, як подекуди в ботанічному саду — так ще пахне іноді гречаний цвіт або дим від деревного вугілля, змішаний з ароматом меду. Жодна з жінок навіть не глянула в мій бік, вони вдали, ніби мене й нема. Дуже сумнівно, щоб вони мене не помітили, — адже неможливо не помітити «Титаніка». Крім того, я був місцевою сенсацією, білим сунго, який переніс Мумму. Тому я вирішив, що з мого боку, мабуть, непристойно заходити в їхнє помешкання і їм не лишалося іншого вибору, як не помічати мене.
Ми вийшли з цієї кімнати крізь низенькі двері, і я опинився в особистому покої царя. Він сидів на низенькому ослоні без спинки — то була велика квадратна рама, обтягнута червоною шкірою. Такий самий табурет підсунули й мені, а Тату відступила й сіла під стіною, майже непомітна. Знову ми з Дафу опинилися віч-на-віч. Я не побачив на ньому крислатого капелюха, не побачив ніде й черепів. Дафу був у вузьких штанях і гаптованих пантофлях. Біля нього лежала на підлозі купа книжок; коли я увійшов, цар читав. Побачивши мене, він загнув ріжок сторінки, кілька разів притис його суглобом пальця й поклав томик на купу. Яким читанням може цікавитися така голова? І що це була за голова? Ключа до цієї загадки я не мав.
— От і чудово, — сказав він. — Тепер, коли ви поголилися й відпочили, у вас цілком пристойний вигляд.
— Я почуваю себе, як святі мощі, ось як я себе почуваю, царю. Та я розумію, ви хочете, аби я носив цю збрую, і я не маю права ухилятися від сплати за програний заклад. Скажу тільки, що якби ви дозволили мені скинути це ганчір’я, то я був би вам з біса вдячний.
— Я розумію вас, — сказав цар. — І хотів би зробити вам приємність, але сунго має носити відповідну форму, і тут нічим зарадити я не можу. А шолом можете скинути.
— Я мушу берегтися від сонячного удару, — сказав я. — В усякому разі, я не звик ходити простоволосий. В Італії під час війни я навіть спав у шоломі. А той шолом був з металу.
— Але ж у приміщенні можна сидіти й без головного убору.
Одначе я вдав, ніби не зрозумів очевидного натяку, і далі сидів перед ним у своєму білому корковому шоломі.
Цар був аж надто чорний, і це не могло не видаватися мені дивним, навіть казковим. Він був чорний, як непроглядна ніч. По контрасту його товсті губи здавалися ясно-червоними. Волосся в нього на голові жило (сказати, що воно там росло, було б не досить). Як і в Хорко, навкруг його очей вирізнялися червонясті кола. І навіть коли він сидів на шкіряному ослоні без спинки, його поза була не менш вільна, ніж тоді, коли він спочивав на своїй канапі або в гамаку.
— Царю… — почав я.
З мого рішучого тону він зрозумів, щó я хочу сказати, й урвав мене:
— Пане Гендерсон, ви маєте право вимагати будь-яких пояснень, і я розповім вам усе, що зможу. Розумієте, Бунам від самого початку був переконаний, що у вас стане сили перенести нашу Мумму. Я з ним погодився, коли побачив, як ви збудовані. Відразу погодився.
— І не дивно, — сказав я. Бо я справді дужий. Але чому так сталося, чому? Мені здається, ви знали, чим усе закінчиться. Ви умисне побилися зі мною об заклад, щоб роздрочити мене.
— Це був звичайний азарт, ото й тільки, — відповів цар. — Я так само не знав, до чого це призведе, як і ви.
— І завжди все відбувається так, як учора?
— Далеко не завжди. Навпаки, надзвичайно рідко.
Я звів брови, наскільки міг, показуючи йому, що не такий я простак і його пояснення мене не задовольнили. Водночас я намагався розгадати його. Я не помітив у ньому жодних виявів хизування. Свої відповіді він обмірковував, але й не вдавав глибокої задуми. А коли став розповідати про себе, його розповідь у головних деталях збіглася з тією, яку я вже чув від арнюйського принца Ітело. В тринадцять років його послали вчитися в місто Ламу, а згодом він перебрався до Малінді.
— Усі царі протягом уже кількох поколінь повинні знайомитися зі світом, і в цьому віці їх посилають до школи. Ти з’являєшся з якогось глухого закутня, кілька років навчаєшся в школі, потім повертаєшся додому. Кожен цар посилає до Ламу одного свого сина. З ним їде хтось із дядьків і живе в Ламу, чекаючи, поки небіж закінчить науку.