— З вами їздив Хорко?
— Атож, Хорко. Він був сполучною ланкою. Він жив зі мною в Ламу дев’ять років. Та я подався з Ітело ще далі. Я не збирався жити тут, у тропіках. Хлопці в школі були зіпсуті. Підмальовували собі вугіллям очі, фарбували губи. Любили побазікати. Я прагнув більшого.
— Ви дуже серйозна людина, — сказав я. — Це очевидно. Я розгадав вас із першого погляду.
— Після Малінді був Занзибар. Там ми з Ітело найнялися матросами на судно. Побували в Індії і на Яві. Потім Червоне море, Суец. П’ять років у Сирії в сектантській школі. Ставилися до нас дуже добре. Освіту, як на мій погляд, давали там надзвичайно ґрунтовну. Я готував докторську дисертацію і захистився б, якби не помер батько.
— Дивина та й годі, — сказав я. — Мені важко пов’язати все це з учорашнім днем. З черепами, з отим страхопудом, якого звуть Бунам, з амазонками та всіма іншим.
— Це дивне поєднання, я згоден. Але не в моїй спромозі, Гендерсоне — Гендерсоне-сунго — зробити так, щоб світ відповідав вимогам здорового глузду.
— А у вас була спокуса не повертатися додому? — запитав я.
Ми сиділи дуже близько один від одного, і, як я вже відзначив, його чорнота надавала йому в моїх очах казкової незвичайності. Як усі люди, залюблені в життя, Дафу відкидав від себе густішу тінь — клянуся, що це правда. Це щось димне, як пороховий розряд. Я не раз помічав таку властивість у Лілі, а особливо мені це впало у вічі того дощового дня в Данбері, коли вона умисне послала мене до залитого водою кар’єру, а потім зателефонувала з ліжка своїй матері. Це було тоді в ній дуже помітно. Це щось блискуче й водночас тьмяне; воно туманне, синяве, тріпотливе, осяйне, як прозорий камінь-самоцвіт. Таке відчуття пережив я і в ту мить, коли випростався, поцілувавши Віллатале в живіт. Але цар Дафу був наділений цією таємничою властивістю більше, аніж будь-хто з людей, які траплялися мені доти.
У відповідь на моє останнє запитання він сказав:
— Я мав чимало причин бажати, щоб мій батько пожив довше.
Я здогадався, що старого, певно, задушили.
Мабуть, на моєму обличчі Дафу прочитав каяття, що я нагадав йому про батька, бо він засміявся, щоб заспокоїти мене, і сказав:
— Не переживайте, пане Гендерсон, — я мушу називати вас сунго, бо тепер ви сунго. Не переживайте і не тривожтеся. Це тема, яку обминути важко. Зрештою, ви тут ні до чого. Надійшов його час, він помер, і царем став я. Я повинен був зловити лева.
— Про якого лева ви говорите? — спитав я.
— Я ж вам учора розповідав. Можливо, ви забули — царів труп, черв’ячок, який у ньому заводиться, царева душа, левеня?
Тепер я пригадав. Він і справді розповідав мені про це.
— Ну так от, — провадив він далі, — після того, як звірятко, що його Бунам випускає на волю, виросте, наступний цар має зловити того лева протягом року або двох.
— Що ви кажете? Ви повинні вполювати його?
Цар усміхнувся.
— Вполювати? Я маю зовсім інше завдання. Спіймати його живим і держати біля себе.
— То оце той звір, який гарчить у підземеллі? Я можу заприсягтися, що чув звідти лев’ячі рики. Юпітере, так он воно що! — промовив я.
— Ні, ні, ні, — заперечив цар своїм лагідним тоном. — Ви не вгадали, пане Гендерсон-сунго. Ви чули зовсім іншого звіра. Я ще не зловив Гміло. Тому я ще остаточно не коронований на царя. Ви бачите мене на півдорозі до монаршої влади. Висловлюючись по-вашому, я поки що не утворений.
Дивлячись на царя, я почав забувати про вчорашнє потрясіння і розуміти, чому я відразу заспокоївсь, як тільки вперше зустрівся з ним. Просто в його товаристві мені було надзвичайно приємно. Він сидів, схрестивши свої великі ноги, нахилившись уперед і згорнувши руки на грудях. Вираз його обличчя був замислений, але привітний. Крізь товсті губи іноді вихоплювалося тихе мугикання. Воно нагадувало мені звук, який можна почути, коли літньої ночі в Нью-Йорку ви проминаєте електростанцію: двері відчинені, вся латунна й сталева машинерія працює, виблискуючи під однією неяскравою лампочкою, і якийсь старий чоловік у брезентовій робі та домашніх капцях курить люльку, недбало наглядаючи за грізною потугою електричного монстра. Мабуть, з усіх людей, які жили або живуть на світі, я найлегше піддаюся чарам. Хоча з першого погляду цього не скажеш, але я — надзвичайно піддатливий медіум, і мене легко настроїти.
«Ти одна з тих підвішених лютень, що бринять, тільки-но їх торкнешся, чоловіче, — сказав я сам собі, і то не вперше. — Якщо досі ти не знав, що таке дикунство, то вчора ти побачив його на власні очі, побачив, як людина грає у м’яч черепом власного батька. І має стосунки з левами. З левами! І ця людина — майже дипломований лікар. Суцільне божевілля, та й годі».