Офіцер подивився на фотографію, потім на мого батька.
— Твої? — врешті запитав.
— Мої, — сказав батько. — Сини. Володька і Павло.
Не знаю, що ворухнулося в серці фіна, як дивився він на фотографію двох дітей радянського солдата, якого мали вішати, але, повернувши батькові фотографію, стомлено сказав:
— Живи! Повертайся, як зумієш, до своїх синів. Гарні в тебе хлопці. У мене теж двоє дітей, якщо тільки їх не побили ваші бомби, що їх ви сиплете на наші міста.
І з батькової шиї зняли задубілий на морозі зашморг, і він, нетвердо ступаючи ногами, вийшов з-під шибениці.
Батька порятувала фотографія двох його дітей, на якій були зображені я восьми років та братик мій Павло двох рочків. Господи! Досі не віриться, що мені, хлоп’яті, та моєму братикові вдалося порятувати батька під шибеницею в снігах Карельського перешийку!
Проте батька пощадили вороги, але не свої. Свої навіть уваги не звернули, що в нього вдома двоє маленьких діток. Раз був у полоні, значить — ворог! Ізмєннік!
Після замирення відбувся обмін полоненими: наші віддали фінам їхніх, фіни — наших… Звільнені з-під фінського конвою наші відразу ж потрапили під конвой своїх — як ізмєнніки. Їм нічого не пояснювали, а під багнетами погнали до залізниці й повантажили в телятники. Всі думали, що їх повезуть додому. Звичайно ж, додому — куди ж іще? Але чим далі їх везли, тим холодніше й холодніше ставало в природі. Ясно, що везли не додому, на південь, а кудись на північ. Конвой ставився до них як до зеків, злочинців.
Привезли їх у Мурманськ і під все тим же конвоєм препильним та ще й в супроводі собак пересадили на баржі й далі Північним морським шляхом повезли їх на каторгу. Так батько опинився в Норильську, а це — одне з найпівнічніших міст світу, розташоване за Північним полярним колом — з портом Дудінка в гирлі Єнісею. Там будувався (перша лінія вже працювала) гірничо-металургійний комплекс — шахти, рудники, заводи тощо. Добували нікель, мідь, кобальт, селен, сірку і багато ще дечого. Батько будував алюмінієво-нікелевий комбінат — «спокутував» невідомо які гріхи, а засудили його — буцімто за ізмєну — що побував у полоні — аж на цілих вісім років.
Додому він повернеться — все з тим же тавром «ізмєннік Родіни» — аж у 1947 році — після восьми років радянської каторги (мабуть, за те, що його помилували фіни). На згадку про рабську працю на комбінаті додому привезе алюмінієву ложку — власноруч виготовлену з виплавленого ним алюмінію…
Через сорок шість років після повернення батька, коли його вже й не буде в цьому світі, я з братом Павлом (він професійний композитор, добрий музика) видам збірочку «Голуби. Пісні з-понад Висі», присвячену пам’яті матері та батька. Вийде вона у 1993 році в Малій Висці завдяки управлінню культури Кіровоградської обласної державної адміністрації та маловисківським журналістам і друкарям, які додали кошти і працю, аби й з’явився пісенник «Голуби» — це своєрідний збірник пісень мого роду.
Є в ньому й «Батькова пісня» — про ті далекі події, як батька забирали на скачки, про війну з фінами, полон, про те, як його врятувала фотографія дітей, про норильський комбінат, де він з тавром ізмєнніка Родіни відбуде вісім тяжких років…
14
Кагла — отвір у димоході (до стелі), який затуляли каглянкою для збереження тепла тощо.