Для Петра Дорофійовича це було повною несподіванкою. Яким воєводою? Де той… Великий Устюг?..
Дяк відповів, що од Москви буде 600 верстов, але, поспішно додав, городок славний, многолюдний…
— Але ж цар обіцяв мені свою ласку…
— Цар і ощасливлює тебе своєю ласкою. Устюг — місто вигідне для кормлєнія…
Він тоді відмовився, назвавши це новим засланням на край світу християнського, але не минуло й кількох днів, як йому раптом запропонували поїхати… Теж воєводою, тільки вже у якусь В’ятку. Хотів було відмовитись — от причепилися зі своїм воєводством! Потрібно воно йому, як корові сідло! — хотів і… раптом несподівано для самого себе погодився. Спокусили платнею — 1000 рублів на рік. Та й набридло в дяків Малоросійського приказу канючити на прожиття. У В’ятці ж врочили йому сталу платню. І він дав добро. У В’ятку — то й у В’ятку, хоч і до чорта на кулички, аби лишень мати хоч якийсь заробіток. Керував Україною, покерує і якось В’яткою — чи й не дивина!
В’ятською землею (незалежною від московитів, як і від суздальських та ростовських князів) звався край у басейні верхньої та частково середньої течії ріки В’ятка. В VI-Х століттях там, крім в’ятичів, ще й інші племена жили, російське поселення там виникло лише в другій половині XIV століття в середній течії В’ятки. В’ятичі довго залишалися в’ятичами, не піддаючись асиміляції. Їхній союз племен тримав територію в басейнах річок Оки, Угри і Москви та у верхів’ях Дону. Займалися землеробством, скотарством, мисливством, рибальством. У XII столітті в’ятську землю внаслідок міжусобиць поділили між собою суздальські та чернігівські князі, а вже в XIV столітті Московське велике князівство, чия столиця Москва теж знаходилась на в’ятській землі, окупувало весь в’ятський край і назавжди приєднало його до своїх володінь.
Ще в «Повісті врем’яних літ» Нестор писав про в’ятичів, що вони «жили в лісі, як всякий звір, їли все нечисте, і соромослів’я в них при батьках і при снохах. І брачення у них не було, а грища ж між селами. І сходились на грища, на танцювання. І на всіх бісівські пісні, і тут умикали собі жінок, хто з якою зговориться; мали ж по дві і по три жони. А коли хто помирав, творили над ним тризну, опісля робили вогнище велике, і клали на вогнище померлого (в колоді) і спалювали. Потім збирали кості, вкладали в невеликий сосуд і виставляли на стовпі на путях, як то роблять в’ятичі і зараз»…
А потім, додає літописець, такий обичай, як у в’ятичів, мали тоді радимичі, сіверко, кривичі та інші погані, що не відали закону Божого, а самі творили для себе закон.
Себто були язичниками.
Язичниками вони (як і інші тамтешні племена) залишалися ще й у часи Дорошенкового заслання в Москву, себто і через сімсот років після хрещення Русі.
Тож і засланого українського гетьмана було послано у В’ятку[4] ще з практичною, як би ми сьогодні сказали, з ідеологічною метою: «дабы» український гетьман «там споспешяствовал обращению в православие вотяков и прочих инородцев». Як їх там «обращал в православие» Петро Дорошенко, даних немає, але тепер там усі «істинно рускіє». Виходить, таки постарався. А удмурти (нащадки вотяків) нині там усі православні.
У В’ятку з чоловіком змушена була поїхати і Єфросинія — хоч вони й не жили як чоловік та жінка, але воєводі бути без жони не гоже. Тож вони й були чоловіком та жінкою — про людське око.
Так і не вихмелившись, Єфросинія передчасно пішла з цього світу від традиційної біди всіх випивох — цирозу печінки.
Поховавши свою нещасливу господиню, Петро Дорофійович, хоч і гріх був великий, а все одно полегшено зітхнув, наче з душі спав надто великий і тяжкий гніт. Так воно, властиво, й було. І настало йому полегшення в цьому світі, а їй, либонь, у тому — царство їй небесне, земля пухом, хай спочиває там, коли не зуміла жити тут. В останній рік він уже чекав її смерті, чекав з надією, що смерть порятує не тільки його, а в першу чергу її, бо нещасна вже втрачала людську подобу.
Гірко тоді казав:
— Щось у моєму житті має ось-ось змінитися. Або я помру і за муки мої багаторічні потраплю на небесі до раю, або Хроська помре, і мені тут, на землі, буде рай без неї. Навіть у московській неволі…
Повість друга
ЗА МОСКВОЮ-РІКОЮ. СОЛОДКА ГАПОЧКА, АБО ОСТАННЯ ЛЮБОВ ГЕТЬМАНА
Скільки б йому довелося погибіти у В’ятці — один Бог знає. Міг благополучно застряти в тій глушині й до скону літ своїх. Москву це, навіть, більше б влаштовувало, аніж ізоляція гетьмана в острозі. Та й розголосу менше було б. Та і який розголос, як Дорошенко представляв міську адміністрацію, царевий слуга, його зірке око й міцна рука серед інородців Росії. Петра Дорофійовича визволить із В’ятки, як він згодом казатиме, щасливий випадок, а саме: року 1682, проживши всього 21 рік (із них шість останніх відбувши на завеликому для нього троні у завеликій для нього шапці Мономаха) помер цар-отрок Федір Олексійович — третій на той час представник правлячої династії Романових.
4
До 1781 року — Хлинов, до 1934 — В’ятка, потім Кіров. За царизму — місце політичного заслання. Першим засланцем у В’ятку став український гетьман П. Дорошенко, О. Герцен та М. Салтиков-Щедрін опиняться там через століття.