Свахи їх підбадьорювали:
— Їж, їж, князю, маєш цілу нічку трудитися!
Як молоді впоралися з куркою, їм піднесли води помити руки та вмитися, і все з тими ж смішками та жартами всі вийшли, зачинивши двері сінника, — до ранку. І до ранку навколо будинку, як і годиться, із шаблюкою в руці їздитиме на коні боярин молодого, охороняючи першу шлюбну ніч молодих, їхні перші любощі. Ой, не так спокій, як нічку любощів — гарячих та ніжних…
За Москвою-рікою царюючого граду, за високим дубовим частоколом в просторій горниці боярського дому хмільні гості сидять за довгими столами, що аж гнуться від яств і питія (чим при своїй постійній бідності споконвіку славилась Русь, та й нині, слава Богу, славиться) на широких дубових лавах, засланих відбірними вовчими хутрами, п’ють-гуляють напропале. «С русской удалью» свадьбують в малоросійського гетьмана і водночас царського воєводи Петра Дорошенка гості дорогії, знатнії, все дворянських родів.
Найняті музики, перебираючи струни своїх дзвінчатих гуслів, розважають гостей грою та співом про князя молодого Петра та княгинюшку Агафію… Крізь настіж відчинені двері клубами виривається з будинку терпке повітря гулянки, від якого в непившого аж в горлі шкребе. Вже скоро північ. Десь у тім боці, де Кремль, все шириться й шириться золотиста тремтлива смуга, що охоплює півнеба — ось-ось має зійти місяць. А поки що над стольним градом густа чорнота ночі. І на тлі її слюдяні шматочки, повставлювані в густе переплетення віконних рам (скло і до того ж товсте, зелене і ще непрозоре, тільки-но починає де-де з’являтися в Москві), світяться, як жовті вирла якогось стоокого нічного чудиська.
Густими в’язкими слізьми стікають у важкій задусі горниці товсті, в дитячу руку завтовшки, сальні свічки, що на час весілля замінили дешеві і звичні тоді для Москви-камен вічні руські лучини.
На чолі весільного столу, наче поважні старшини, стоять відра з винами білими[6], та не прості, а по 12 літрів, а біля них московські відра, ще щедріші, по 14 літрів кожне хмільного царського зілля. Кожен весільчанин, якщо тільки він ще має змогу встати без сторонньої допомоги і не втратив координації рухів, встає, підходить, зачерпує коряком царського вина і, перехрестившись, неспішно цмулить його стільки, скільки хоче — за здоров’я, звичайно, молодих, за їхнє щастя-долю. Питія вистачить (недарма ж колись великий київський князь Володимир, вибираючи релігію, застерігав: «Русь веселієм здавна славиться»), до ранку ще далеко, пий-гуляй, християнська душа, на те і свадьба.
З усіх весільчан тільки один сидить не в горниці за столом із яствами-питієм — боярин молодого. Власне, він сидить, але на коні вороному, і має всю ніч з шаблею в руці крутитися в дворі і, як велить звичай, чатувати першу нічку молодих, їхні медові любощі на сіннику, а тих цікавих, які захочуть носа сунути в шпарку чи бодай наблизитись до едему молодих, відганяти пріч шаблею. Киш, киш від сінників! Не підете добром, шаблюкою пожену. Та й чого там підслуховувати? Хто вже був молодим і нічку в сіннику нічкував, той знає, що там робиться, а хто ще не був, так чого квапитись, надійде йому черга, сам побуде там і тоді теж усе спізнає — кожному овочу свій час.
Підкоряючись кінному боярину (а втім, то вони просто перевіряють, як він ревно виконує покладені на нього обов’язки), весільчани зі сміхом повертаються в горницю пити-гуляти і далі свадьбувати.
Близько півночі нарешті з-за Кремля вигулькнув місяць, висвітлюючи зубчасті стіни і вежі, швидко піднявся над Москвою і задоволено засяяв уповні, з ледь видимою, правда, щербинкою. І верхівцю на чатах під місяцем з жовтим пласким лицем степового ординця не так вже сумно самому. Та й жіночки ні-ні, а винесуть на тарелі добру чарку вина царського з солоним огірком на закуску. Перехилить боярин чарку, сидячи в сідлі вороного, рукавом губи утре, захрумтить огірком і знову кружляє в дворі, і на лезі його шаблі, яку він грізно тримає напоказ, — місяць промінням грає і сам з пласким лицем жовтого ординця зазирає у сінник — а як там молоді? Не зазирай, не зазирай, там все гаразд, бо ще такого на Русі не бувало, щоб молодий князь та не справився з молодою княгинею на широкому ложі сінника, засланому двадцятьма сімома снопами і накритому ведмежими хутрами.
Десь угорі над весільною постіллю, певно, була зручна шпаринка між нашвидкуруч збитими дошками та обаполами, тож місяченько через неї і зазирав у сінник — за молодими кортіло попідглядати небесному молодику, чи що?
6
Слова «водка» (зменшувальне від вода, бо горілка тоді утворювалась змішуванням відра спирту з відром води) ще не знали, воно вперше з’явиться чи не на початку дев’ятнадцятого століття, а до того суміш спирту з водою звалася вином — хлібним, казенним, царським, міцністю в 38 градусів.