В другій половині серпня 1833 року Пушкін знову подався в мандри — цього разу в село Ярополче — за сімейними обставинами. Із Санкт-Петербурга поїхав через Москву, далі до Звенигорода, потім на Волоколамськ, а звідти в Ярополче (тоді, як і тепер — Ярополець) в гості до тещі Наталі Іванівни Гончарової, яка все літо перебувала в селі, у своєму маєтку.
Дороги (польові путівці), як скаржився він у листах, були «скверныя», «меня надсилу тащили шестерней», до всього ж ямщики постійно «стращали меня грязными проселочными дорогами» і взагалі мандрівнику не щастило з каретниками, бо доводилось на станціях по кілька годин чекати коней. І все ж він з кожного міста писав дружині бадьорі листи, адресуючи їх в Санкт-Петербург, на Чорну Річку, на Мілерову дачу Наталі Миколаївні Пушкіній:
«Милая женка, вот тебе подробная моя Одиссея…»
Але про гостювання в тещі листа написав не в Ярополці, а вже повертаючись додому, з Москви, де зупинявся на кілька днів:
«В Ярополец приехал я в среду поздно. Наталья Ивановна встретила меня хорошо, как нельзя лучше. Я нашел ее здоровою, хотя подле нее лежала палка, без которой далеко ходить не может. Четверг я провел у нее… Она живет очень уединенно и тихо в своем разоренном дворце и (увага! — В. Ч.) разводит огороды над прахом твоего прадедушки[9] Дорошенки, к которому ходил я на поклоненіе. Сем. Фед. (керуючий маєтком Н. Гончарової — В. Ч.) водил меня на его гробницу…»
Не обминув і практичної сторони поїздки, повідавши, що оглянув стару бібліотеку в маєтку і відібрав десятків зо три книг (теща дозволила), застеріг, що вони прибудуть разом з варенням і наливками.
«Таким образом мой набег на Ярополец был вовсе не напрасен».
Ну й слава Богу!
Того року, як Олександр Пушкін побував у Яропольці в гостях у тещі, минала 135 річниця з дня смерті гетьмана Дорошенка. І хоч покійник за свого життя «больше всех» ненавидів руських, поет до праху гетьмана все ж таки пішов. І ходив, як сам у листі уточнив, не просто так, а — «на поклонение», і на тім спасибі!
Могила «прадедушки» виявилась занедбаною, це поета вразило й обурило. Не втримавшись, зауважив братові тещі про те, що могили предків «надобно почитать». Брат, відчувши себе незручно, вину поспішив звалити на сестру (хоч сам постійно жив у Яропольці і на відміну від сестри був ще й чоловіком): то вона, мовляв, така неуважна, прадіда свого не шанує (хоча покійний гетьман в такій же мірі, як і сестрі, був і йому прадідом), треба їй нагадати…
Петро Дорофійович помер 9 листопада 1698 року і був похований під правим крилосом сільської церковки святої великомучениці Параскеви, що стояла в Ярополчому на березі Лами. На могильній плиті було викарбувано такий текст:
«Лєта 7206 (себто 1698) ноября 9 день представився раб Божий гетман войска запорожского Петр Дорофеев Дорошенко, а прожив од рождества своего 71 год і положен бысть на сем месте».
Мова, як бачимо, українська (тодішня, зрозуміло) і те, що в Росії, в самому її центрі, у Підмосков’ї напис зроблено рідною гетьману мовою, було останнім проханням Петра Дорофійовича, його заповітом: «Як умру, — якось сказав він ще за рік до смерті, в сімдесятиріччя своє, — то щоб на могильній плиті написали моєю мовою, а не вашою». — «Та чи ж не все одно, якою мовою, то бишь языком?» — подивувалась Агафія Борисівна і подивувалася щиро, бо й справді їй подумалось: ну чи не все одно, якою мовою тобі на могилі напишуть? «Живи довго», — додала. «Виходить, не все одно, коли тебе прошу, — одкаже чоловік. — Це ти так вважаєш — чи не все одно, бо знаєш, що напис зроблять руською. І твоє зверху буде. А я хочу, щоб тільки моєю мовою, з якою я народився і жив усе життя, і тому вона — моя мова. І мова мого батька, мого діда гетьмана Михайла, є мовою тієї пісні, що про нього і про нас, Дорошенків, співають і співатимуть. Зрештою, українською, понеже я був і залишився українцем і гетьманом України, і під чужим написом мені соромно буде лежати. І не з своєї волі я опинився в чужому краю без права на повернення, в чужій землі не з своєї волі змушений буду лежати, як надійде мій час, бо й мертвого мене дяки кремлівські в Україну не відпустять — бояться мене. І Москва ваша боїться. Що й мертвим підбурюватиму українців до волі. То в чужій сторонці хай наді мною хоч мова буде моя. То й камінь не так давитиме… Чуєш, Гапочко, тільки моєю рідною мовою…» — «Вчиню, як ти й велиш — живи довго».
Агафія Борисівна заповіт виконала, правда, в поховальній шарпанині переплутала посаду свого мужа і веліла викарбувати «гетман войска запорожского», понизивши чин чоловіка, тоді ж як він був гетьманом не війська, а всієї України, главою її уряду.
9
Пушкін тут помиляється, Дорошенко є прадідом Наталі Іванівні Гончаровій, а її дочці, дружині Пушкіна, він вже прапрадід.