— Здається, вони зовсім стиглі. Шкода, що їх так мало — вони б прикрасили наш сьогоднішній обід. Та дарма, завтра ми їх зірвемо і дізнаємось, які вони на смак.
— Так ти мені більше подобаєшся, дядечку. Тобі страшенно личить роль agricola pius[90], який заздалегідь смакує плоди своєї праці. Це зовсім не те, що споглядати, як цілуються голі безсоромні боги.
— Ти помиляєшся, Танкреде. Адже ці персики теж плоди любовних стосунків.
— Так, але стосунків законних, дозволених тобою як володарем і садівником Ніно, що заступив нотаря. Це плоди кохання розсудливого і плідного. А ті, — юнак махнув у бік фонтану, шум якого долинав з-за густої стіни дубів, — невже ти гадаєш, що вони чекали благословення парафіяльного священика?
Розмова набирала непристойного характеру, і дон Фабріціо з радістю змінив би тему.
Поки вони дійшли до палацу, Танкред устиг викласти князеві всю амурну хроніку Доннафуґати: Меніка, дочка стражника Саверіо, передчасно завагітніла від свого жениха, і треба було якнайшвидше справляти весілля. А джиґун Колікіо лише чудом врятувався від пострілів одного рогоносця.
— Звідки ти знаєш усе це?
— Дуже просто, дядечку, селяни мені самі розказують. Вони знають, що мені можна довіритись.
Вони неквапливо піднялися по довгих пологих сходах, що вели з парку до палацу, і, зупинившись на верхньому майданчику, глянули на вечірній обрій ген поза деревами. Великі химерні хмари, сині, як чорнило, купчились десь над морем і невмолимо заволікали небо. Вони, здавалося, віщували, що Бог, який навіки прокляв цей край, нарешті змилувався і на якийсь час послав йому довгожданий перепочинок. У цю хвилину на хмари з надією дивилися тисячі очей, їм раділи в лоні землі мільярди спраглих зернинок.
— Будемо сподіватись, що літо скінчилось і скоро почнуться дощі, — промовив гордовитий князь, як звичайний селянин, хоч для нього особисто осінні зливи несли з собою лише тижні безпросвітної нудьги.
Князь завжди дбав, щоб перший званий обід в Доннафуґаті був урочистою подією. Діти, котрим було менше як п’ятнадцять, обідали окремо; на стіл подавали французькі вина, готували римський пунш; слуги надягали лівреї та напудрені перуки. Цього разу князь дозволив собі невеличку вільність: він вирішив одягтися по-домашньому, щоб не ставити в ніякове становище запрошених, у яких навряд чи був вечірній одяг. Гостей за традицією приймали у великому «леопольдівському» салоні. З-під прикрашених мереживом абажурів на гасових лампах лилося жовте тьмяне світло. Велетенські постаті князевих предків, портрети яких вишикувались уздовж ледь освітлених стін, здавались сонмом привидів, величних і невиразних, як і пам’ять про них. Вже прибули дон Онофріо з дружиною, по-святковому одягнутий священик, органіст дон Чіччо з Терезіною, яку прив’язали до ніжки стола у челядні. Між господарями та гістьми точилася некваплива розмова: монсеньйор Троттоліно розповідав княгині про сварки між вихованками коледжу Святої Марії, дон Чіччо нагадав князеві кілька епізодів з їхнього колишнього полювання в ущелині Драґонара. Було спокійно, тихо, як завжди. Та раптом до салону ввірвався шістнадцятирічний Франческо-Паоло.
— Тату! — вигукнув він. — По сходах підіймається дон Калоджеро. Він у фраці!
Танкред, який в той час розважав дружину дворецького, оцінив важливість новини на мить раніше за інших, але, почувши доленосне слово, не міг стриматися і зайшовся нестримним реготом. Але князеві було не до сміху: звістка, яку приніс син, вразила його більше, ніж повідомлення про висадку Ґарібальді. Остання була подією, яку можна було передбачити, до того ж далекою і невидимою. Тепер же йому, вразливому на передвістя і символи, раптом здалося, що сходами його палацу підіймається сама революція в чорному фраці з білою краваткою. Мало того, що він перестав бути найбагатшим власником в Доннафуґаті — він ще й мусив приймати в денному костюмі гостя, цілком слушно одягнутого по-вечірньому.
Вкрай зніяковілий, князь машинально пішов до дверей, щоб зустріти прибулого. Лише тут у нього трохи відлягло од серця: фрак дона Калоджеро, яскравий символ політичної перемоги, був пошитий з тонкого сукна і за останнім фасоном, але князь ніколи не бачив жахливішого покрою. Останній крик моди з Лондона геть невдало втілився у витворі якогось партача з Джірдженті, адже цей скупердя Калоджеро пожалів грошей на доброго кравця. Довжелезні фалди позадирались догори у німому благанні, величезний комір був перекошений, і, як виклик елементарному смакові, на ногах дона Калоджеро красувались грубі черевики на ґудзиках.