Не знімаючи рукавичок, він підійшов до княгині і простяг їй руку.
— Моя дочка просить пробачення, вона ще не встигла причепуритись. Ваша вельможність знає, як марудяться баби при таких оказіях, — висловив він місцевим просторіччям думку, в якій містилася майже паризька легковажність. — Але за хвилину вона прибіжить. Адже від нас до вашого палацу рукою подати.
Проте минуло цілих п’ять хвилин, поки відчинилися двері і на порозі з’явилась Анджеліка. Від несподіванки у всіх представників роду Саліна перехопило подих. У загальній тиші Танкред почув, як стукотить кров у його скронях. Засліплені красою юної гості, чоловіки довго не могли отямитись і, звичайно, неспроможні були помітити в неї будь-якої вади. Багатьом з них така критична оцінка була взагалі недоступна. Анджеліка була висока, ставна дівчина. Її чорне хвилясте волосся пишно облямовувало вродливе молочно-біле обличчя, на якому вирізнялись по-дитячому свіжі, червоні, як вишні, уста і блискучі, зеленуваті й холодні, немов у статуї, очі. Вона йшла повільно, дозволяючи широкій білій спідниці коливатися навколо себе, і вся ніби світилася спокійною впевненістю у своїй красі. (Лише згодом Анджеліка призналась, що в ту мить, коли вона так переможно крокувала по салону, то мало не зомліла зі страху.)
Вона байдуже проминула князя, який біг їй назустріч, не звернула жодної уваги на розгубленого, але всміхненого Танкреда і лише перед кріслом княгині схилилась у граціозному реверансі. Ця незвична в Сицилії форма вітання додала відтінку екзотичності до її чару сільської красуні.
— Анджеліко, я не бачила тебе цілу вічність. Ти дуже змінилася, але не на шкоду собі.
Княгиня не вірила власним очам: вона не могла впізнати у цій чуттєвій красуні того неохайного тринадцятирічного дівчиська, яке бачила чотири роки тому. Що ж до князя, то згадувати йому було нічого, але він мусив визнати безпідставність своїх сподівань. Анджеліка лише повторила той удар, якого завдав йому вечірній одяг дона Калоджеро, хоча її біла матова шкіра була набагато ніжнішою, ніж чорне сукно, а форми набагато краще скроєними, аніж фрак її батька. Для нього, старого бойового коня, жіноча врода завжди була сигналом до атаки. Він звернувся до дівчини з такою вишуканою галантністю, немов перед ним стояла герцогиня ді Бовіно або княгиня ді Лампедуза.
— Ми вважаємо великим щастям для себе, синьйорино Анджеліко, прийняти в цьому домі таку прекрасну квітку. Сподіваюсь, ми матимемо радість милуватись нею частіше.
— Дякую, князю. Я бачу, що добрість, котру ви виявляєте до мене, рівнозначна тій, з якою ви завжди ставились до мого любого татка.
В Анджеліки був чудовий низький, можливо, трохи манірний голос і правильна вимова, що її вона навчилася у флорентійському коледжі і в якій зовсім не відчувалось сицилійської співучості. Єдине, що видавало її доннафуґатське походження, то це трохи різкі приголосні, що, до речі, надзвичайно гармоніювало з її дещо грубуватою вродою. Там же, у Флоренції, вона навіть навчилася нехтувати при звертанні звичним «ваша вельможність».
Бідолашний Танкред був мов сам не свій: після того, як дон Калоджеро відрекомендував його Анджеліці, він насилу стримався, щоб не поцілувати їй руку, і, блискаючи своїм синім оком, повернувся сумний до синьйори Ротоло, та зовсім не чув, що вона йому говорила. Отець Пірроне, сидячи в кутку салона, думав про Святе Письмо, яке того вечора поставало перед ним як вервечка Даліл, Юдит та Естер.
Коли всі гості вже зібрались, відчинились центральні двері салону і метрдотель вигукнув загадкове слово: «Обідатьподано!», яке означало, що обід уже на столі. Після цього різнорідна юрма попрямувала до їдальні.
Князь був надто досвідчений, щоб у цьому невеличкому сицилійському містечку частувати гостей обідом, який би починався з супу; він тим охочіше порушив правила haute cuisine[91], що вони зовсім не відповідали його особистим смакам. Проте «кращі люди» Доннафуґати вже встигли краєчком вуха почути про варварський закордонний звичай подавати мутну юшку на першу страву і тепер не могли не відчувати в душі якийсь неприємний холодок. Тому, коли троє напудрених слуг у зелених гаптованих золотом лівреях урочисто внесли до їдальні три срібні полумиски, на яких красувалися запіканки з макаронами, лише четверо осіб з двадцяти не виявили своєї радості: князь та княгиня, для яких це не було несподіванкою, Анджеліка, яка боялась здатися невихованою, та Кончетта, у якої не було апетиту. Всі інші, починаючи від нотаря, який захоплено зарохкав, і аж до Франческо-Паоло, який пронизливо виснув, на всякі лади висловлювали своє задоволення, і Танкред, на жаль, не був винятком. Проте грізний погляд господаря негайно поклав край цим недоречним проявам поганого тону.