Дійшовши до коркового дуба, князь та органіст сіли відпочити в його ріденькій тіні; пили тепле вино із дерев’яних фляг, підживлялися смаженим курчам, яке дон Фабріціо вийняв із свого ягдташа, заїдали його чудовими, вкритими борошном муфолетті[94], що їх приносив дон Чіччо. Вони ласували солодким інсолья — виноградом, таким же непривабливим на вигляд, як приємним на смак. Кількох шматків хліба вистачило, аби вдовольнити апетит зголоднілих собак, що стояли перед мисливцями із спокійною впевненістю судових виконавців, які прийшли вимагати сплати боргу. Потім, розморені спекою, дон Фабріціо та дон Чіччо лягли на землю і поринули у мрійну дрімоту.
Хоча рушничні постріли і вбили дикого кролика, хоча нарізні гармати Чальдіні[95] і сіяли паніку серед бурбонських солдатів, а полуденна спека навівала сон на людей, ніщо не могло збентежити звичайного життя мурах. Приваблювані кількома гнилими виноградинками, що їх виплюнув дон Чіччо, вони збігались звідусіль щільно зімкнутими рядами, прагнучи заволодіти цими заслиненими недоїдками. Вони насувалися безстрашно, безладно, але навально, і раз у раз зупинялися невеличкими групами, по троє і четверо, немов радилися між собою, напевне, вітаючи одне одного з довічною славою та багатими трофеями, що випали на долю мурашника номер два під дубом номер чотири на вершині Монтеморко; потім усі разом вирушали в похід до чудового майбутнього. Лискучі спинки комах, здавалось, тремтіли від запалу, і, безперечно, над їх лавами лунали звуки урочистого гімну.
Через якісь асоціації ідей, уточнювати які немає потреби, метушня комах перебила дону Фабріціо сон: він раптом згадав дні плебісциту, які він пережив нещодавно в Доннафуґаті. Крім почуття крайнього подиву, ці дні залишили йому також кілька складних загадок, і тепер, на лоні величної природи, яка на всі ці події відповідала хіба що метушнею мурах, князю захотілося знайти на них відповідь. Терезіна й Арґуто дрімали, розпластавшись на землі, немов закам’яніли; маленький кролик, повішений головою вниз на гілляці, застиг навскоси під безперервним напором вітру, і лише дону Тумео, та й то завдяки люльці, вдалося не скоритися снові.
— А ви, дон Чіччо, як ви голосували двадцять першого?
Бідолаха аж підстрибнув від несподіванки. Заскочений зненацька у хвилину, коли він покинув захисток обережності, де він, як і всі його односельці, зазвичай ховався, дон Чіччо завагався, не знаючи, що відповісти.
Князь, якому здивування дона Чіччо видалося страхом, раптом розгнівався:
— Цікаво, чого ви злякались? Адже тут, крім нас з вами, вітру й собак, нікого немає.
Дона Чіччо зовсім не заспокоїв цей утішливий перелік свідків: вітер здавна відомий як страшенний балакун, а щодо князя, то він був наполовину сицилійцем. Лише на собак можна було беззастережно покластись: вони позбавлені членороздільної мови. Проте дон Чіччо невдовзі отямився від несподіванки, і селянська хитрість підказала йому ухильну, зате цілком безпечну відповідь:
— Даруйте, ваша вельможносте, але це зайве запитання. Адже ви добре знаєте, що в Доннафуґаті всі проголосували за.
Певна річ, дон Фабріціо це знав. Від цієї відповіді загадка стала ще складнішою. Напередодні голосування до нього звернулось за порадою чимало людей, і він їх усіх щиро вмовляв голосувати за об’єднання. Дон Фабріціо навіть не уявляв, як можна діяти інакше — адже всі вже стояли перед здійсненим фактом, і плебісцит був лише неодмінним фіналом хоч банального, однак історично неминучого спектаклю. До того ж, коли б жителі Доннафуґати раптом проголосували проти, то новий уряд навряд чи простив би їм таку опозицію. Проте князь добре бачив, що його слова переконали далеко не всіх: тут дався взнаки абстрактний макіавеллізм сицилійців, який так часто спонукав цей загалом розумний народ ставити грандіозні споруди на хиткій основі. Як лікарі, що дуже добре знаються на лікуванні, але ґрунтують свої висновки на докорінно помилкових аналізах крові та сечі, виправити які вони лінуються, так і сицилійці (тодішні) врешті-решт приводили хворого, тобто себе самих, до згуби саме внаслідок мудрованих хитрощів, які майже ніколи не ґрунтувалися на реальному знанні проблем чи, принаймні, на увазі до того, що говорять їхні співрозмовники. Деякі з тих, що прийшли тоді на прощу до лігва Гепарда, не могли повірити, щоб князь Саліна став голосувати за революцію (як у тому далекому містечку все ще називали останні події), і розглядали його доводи як іронічні випади, розраховані на прямо протилежний ефект. Виходячи з його кабінету, вони підморгували один одному, наскільки це дозволяла пристойність, горді, що зуміли збагнути «справжній сенс» князевих слів, і потирали руки, хизуючись своєю тямучістю в ту саму мить, коли вона втрачала свою гостроту. Інші ж, навпаки, вислухавши князя, сумно розходилися, переконані, що він ренегат або безумець, і вирішували ніколи більше не зважати на його слова і додержуватись тисячолітнього прислів’я, яке каже, що відоме зло краще невідомого добра. Вони водночас відмовлялись визнати нову національну дійсність з суто особистих мотивів: через релігійні міркування або через те, що мали привілеї від старого режиму і не могли своєчасно знайти собі вигідного місця за нового ладу; нарешті, ще й тому, що під час безладдя в ході визволення їм було поставлено кілька пар рогів або в них видерли пару каплунів та кілька мірок квасолі шляхом добровільних зборів на користь ґарібальдійців або через примусовий податок іменем короля. Таким чином, у князя склалось прикре, але чітке враження, що принаймні з десяток людей голосуватимуть проти. Звичайно, це буде меншість, але досить істотна в такому маленькому виборчому окрузі, як Доннафуґата. Крім того, слід було також зважити, що в гості до нього приходили тільки люди з місцевої еліти і що буде чимало опозиціонерів серед сотень виборців, які не наважувались і носа сунути в палац. Одне слово, князь у думці прикинув, що переважній більшості тих, хто голосуватиме за, протистоятиме десятків три тих, хто буде проти.