День плебісциту був хмарний і вітряний. Вулицями містечка повільно походжали групи молодиків у фетрових капелюхах, за стрічки яких були встромлені круглі картонки з написом «за». Незважаючи на завивання вітру, який гнав вулицями клапті брудного паперу та засипав перехожим очі сміттям, вони горлали куплети із «Красуні Джіґуджін»[96], немов якусь тужливу східну мелодію (цієї метаморфози зазнають навіть найжвавіші пісні, коли потрапляють до Сицилії). Помітно було також двоє-троє облич «чужинців» (тобто прибулих із Джірдженті), які сиділи в таверні старого Меніко і просторікували про «кращу долю і прогрес» оновленої Сицилії, приєднаної до відродженої Італії, їх мовчки слухала юрма похмурих селян, отупілих від надмірної праці, а водночас від довгих тижнів вимушеного і голодного безробіття. Вони часто харкали та спльовували, але мовчали, і мовчали так вперто, що, мабуть, саме це (як зауважив потім дон Фабріціо) спонукало «чужинців» віддати перевагу арифметиці над риторикою.
Коло четвертої пополудні дон Фабріціо вирушив голосувати в супроводі отця Пірроне та дона Онофріо Ротоло. Похмурий світловолосий князь повільно крокував до муніципалітету, весь час прикриваючи долонею очі від вітру, що ніс із собою всі покидьки, підібрані по дорозі: він боявся підхопити кон’юнктивіт, до якого був схильний. По дорозі він зауважив отцю Пірроне, що без вітру повітря було б застояне і затхле, але хоч вітер і освіжає атмосферу, він також несе з собою всяке сміття. Князь був одягнений у той самий чорний сюртук, що в ньому він три роки тому їздив до Казерти на похорон бідолашного короля Фердинанда, який, хвала Богу, не дожив до цього вітряного дня, коли було урочисто затавровано його недалекість. Та хіба ж річ тут справді в недалекості? Так само можна сказати, що людина, хвора тифом, помирає від власної недалекості. Він знову згадав покійного короля, котрий так відчайдушно боровся з ріками безглуздих паперів, і раптом збагнув, що на його такому несимпатичному лиці відображалось несвідоме благання про милосердя. Думки про це були болючі, як і всі ті, що з'являються надто пізно. Обличчя його стало таким похмурим і врочистим, що здавалось, ніби він іде за невидимим катафалком. Лише камінці, що розліталися на всі боки йому з-під ніг, видавали його душевний неспокій. Зайве говорити, що за стрічкою його шапокляка не було ніякого напису, але ті, хто добре знав дона Фабріціо, могли побачити на шовковистому фетрі і «за», і «проти».