Хоч тепер усе навколо на горі Монтеморко було залите сліпучим денним світлом, дон Фабріціо відчував, що в його душі ще й досі не загладилось враження від тієї похмурої ночі. Неспокій, який огорнув князя, був тим болючіший, що здавався безпідставним; він не мав нічого спільного з тими реформами, початок яким поклав плебісцит, бо хвилюватися тут було нічого — вир подій лише скраєчку зачепив те, що можна було вважати інтересами Королівства обох Сицилій, інтересами його класу, його власними привілеями. За даних обставин вимагати більшого було неможливо. Занепокоєння князя, таким чином, не мало нічого спільного з політичними подіями. Воно коренилось десь у тих пластах свідомості, які ми звемо ірраціональними, бо вони поховані під насипами нерозуміння власної душі.
Того похмурого вечора на його очах у забутій Богом Доннафуґаті, так само як у лінивому Палермо або метушливому Неаполі, народжувалась Італія. Хоч при цьому народженні, мабуть, була присутня якась безіменна лиха фея, але в кожному разі Італія таки народилась, і треба було сподіватись, що вона зможе існувати у цій подобі, адже будь-яка інша подоба була б гіршою. Гаразд. І все ж цей невідступний неспокій мусив щось означати. Він не міг позбутися відчуття, що в той час, як усюди виголошувались надто палкі промови, підкріплені надто сухими цифрами, десь у темних провулках містечок, у закутках людських душ гинуло щось тендітне й безпорадне, як маленька дитина, як польова квітка.
Вечірня прохолода розвіяла сонливість дона Чіччо, а імпозантна непорушність князя розігнала його страхи; він раптом схопився на ноги і дав волю гніву, що вирував у його серці — гніву марному, але не ганебному. Він говорив діалектом, а жести його нагадували жалюгідну маріонетку, котра, як це не смішно, говорить правду.
— Я, ваша вельможносте, голосував проти. Проти, стократ проти! Я пам’ятаю, що ви мені казали: потреба, даремність, єдність, слушна нагода. Може, і ваша правда, але в політиці я нічого не тямлю. Хай нею клопочуться інші. Однак Чіччо Тумео чесна людина, хоч і бідна та нещасна, у подертих штанях! — Він ляснув себе по рясних латках на сідницях. — Якщо мені хто зробив добро, то я цього повік не забуду. А ця свинота в муніципалітеті хапає мою думку, пережовує її і випльовує в невпізнанному вигляді. Я сказав чорне, а вони вдають, ніби я сказав біле! Єдиний раз я міг сказати, що думав, а кровопивця Седара затуляє мені рота, навіть не помічає мене, наче я не людина, а якесь бидло. Але я, Франческо Тумео ла Манна, син покійного Леонардо, церковний органіст Доннафуґати, у тисячу разів шляхетніший за цього шахрая! А я, дурний, компонував мазурки на його честь, коли народилася… — він прикусив палець, щоб не прохопитися грубим словом… — ця манірниця, його дочка.
Лише тепер спокій зійшов на дона Фабріціо, бо йому все стало ясно. Нарешті він збагнув, кого було вбито в Доннафуґаті та в сотні інших міст і сіл протягом тієї вітряної ночі: маленьке дівчатко на ім’я Довіра, яке щойно народилося і, коли б його дбайливо доглядати, могло б, зростаючи, виправдати всі вчинені раніше акти безглуздого варварства. Урахування голосу «проти» дона Чіччо, п’ятдесяти таких же голосів у Доннафуґаті, ста тисяч в усьому королівстві анітрохи не змінило б остаточних результатів плебісциту — воно б лише підкреслило його вагомість і водночас допомогло б уникнути нівечення душ. Шість місяців тому всі чули грубий деспотичний голос, який погрожував: «Роби, що тобі наказано, інакше — стережись». Тепер складалося враження, що відкриту погрозу замінило нахабне крутійство лихваря: «Стривай, ти ж сам підписався! Невже не бачиш? Адже тут усе ясно! А тепер роби так, як ми кажемо, поглянь-но на вексель: ти хочеш того самого, що й ми».
Голос дона Чіччо гримів не вгаваючи:
— Вам, панам, це байдуже. Можна бути невдячним за ще один маєток, який вам подарували, але коли йдеться про шматок хліба — вдячність стає обов’язком. Цього не знають такі гендлярі, як Седара. Їх цікавить лише зиск, він для них закон життя! Але ми, маленькі люди, це добре знаємо! Якщо пам’ятаєте, ваша вельможносте, мій бідолашний батько був королівським єгерем в маєтку Сан-Онофріо, в часи Фердинанда IV[98], за англійської окупації. Жити тоді було скрутно, але зелений мундир та срібна бляха королівського єгеря давали людині авторитет. Сама королева Ізабелла, іспанка, на той час герцогиня Калабрійська, послала мене вчитися і дала змогу стати тим, ким я тепер є — церковним органістом, вшанованим прихильністю вашої вельможності. А коли нам стало зовсім сутужно, мати послала до двору супліку, і незабаром ми одержали п’ять унцій допомоги, бо в Неаполі нас дуже любили, там знали, що ми — чесні, вірні підданці. Коли приїздив король, він плескав по плечу мого батька й казав: «Доне Леонардо, я хотів би мати якнайбільше таких підданих, як ви, бо це єдина опора мого трону». А потім ад’ютант роздавав золоті монети. «Милостиня» — так називають тепер щедроти справжніх королів, але вони це кажуть, щоб самим нічого не давати, а це була справедлива винагорода нашої відданості. А сьогодні, якщо ці святі королі та прекрасні королеви дивляться на нас із неба, що вони можуть сказати? «Син дона Леонардо Тумео зрадив нас!» На щастя, в раю знають істину! Звичайно, ви, ваша вельможносте, скажете, що королі залюбки роблять такі подачки, що для них це дрібниці. Воно, можливо, й так, напевно, так. Але від цього ті п’ять унцій нікуди не поділись, вони нас цілу зиму тримали на світі. А тепер, коли я міг би хоч чимось віддячити їм, мені не дають слова вимовити. «Тебе не існує!» І моє «проти» перетворюється на «за». Я був «вірним підданцем», а став «мерзенним бурбоном». Сьогодні всі в прихильники Савойя записались! Але я з усього савойського признаю хіба що коржики до кави! — І, тримаючи уявний коржик між вказівним і великим пальцями, він макав його в уявну чашку з кавою.
98
Фердинанд IV — іспанський король, який, втративши в результаті війни з Наполеоном свій трон, зайняв 1815 року при підтримці англійців престол Королівства обох Сицилій.