Потім їх чекала несподіванка зовсім іншого ґатунку. В одній із кімнат колишніх апартаментів для гостей вони помітили за гардеробом потайні двері; столітній замок не витримав напору двох пар юних рук, які тішилися нагодою переплітатися і торкатися у цьому натиску, і закохані побачили довгі й вузькі сходи з рожевого мармуру, які бігли вгору до відчинених навстіж дверей з пообриваною оббивкою. За дверима були дивні покої: шість маленьких кімнаток, розташованих навколо салону середньої величини з підлотою, вимощеною білим мармуром, із жолобком для стоку під однією із стін. На низьких стелях була якась дивна розмальована ліпнина, деталі якої не можна було, на щастя, розгледіти, через те що вони потемніли від вогкості[122]; низько на стінах висіли перекошені дзеркала, одне з яких, обрамлене канделябрами вісімнадцятого сторіччя, було розбите майже посередині. Вікна виходили на невеличкий ізольований внутрішній дворик, схожий на темний, глибокий колодязь, з якого сочилося сіре світло. У кожній кімнаті і в салоні стояли широчезні дивани із залишками шовкової оббивки біля цвяшків і поплямленими спинками. Каміни були прикрашені витонченою різьбою по мармурі, яка зображала зсудомлені в муках голі тіла, що їх хтось понівечив у божевільному гніві. На облуплених, почорнілих від вогкості стінах виднілися темні, брудні патьоки, які на висоті людського зросту утворювали дивні, похмурі і незвичні візерунки. Побачивши шафу, вмуровану в нішу салону, Танкред жестом зупинив Анджеліку і сам відчинив дверцята. Шафа була дуже простора і містила дивні речі: клубки тонкої шовкової мотузки; срібні коробочки, прикрашені непристойними візерунками, з крихітними етикетками на дні, на яких вишуканим почерком були написані якісь незрозумілі назви, схожі на позначки на слоїках з ліками: «Estr. catch.» «Tirch-stram.» «Part-орр.»; пляшечки з випаруваним вмістом; сувій брудної тканини в кутку; в ньому були в’язки нагайок та канчуків із бичачих жил; деякі з них мали срібні ручки, хлисти інших були до половини обвиті білим у блакитну смужку старовинним шовком, на якому виднілися темні плями. У шафі були також якісь химерні металеві знаряддя. Танкредові раптом стало моторошно, він злякався сам себе, зрозумівши, що вони дісталися до таємного осереддя палацу, яке й випромінювало цей любосний неспокій.
— Ходімо звідси, люба. Тут немає нічого цікавого.
Вони мовчки спустились по сходах, старанно зачинили двері, поставили на місце гардероб. Протягом решти дня Танкред ходив немов уві сні, і поцілунки, якими він обмінювався з Анджелікою, мали смак спокути.
Взагалі нагай був річчю, яка після гепарда зустрічалася в Доннафуґаті найчастіше. Назавтра після відкриттів у загадкових апартаментах Танкред і Анджеліка знову натрапили на канчук, але зовсім інший, і вже не в невідомих покоях, а в так званих апартаментах Святого Князя, розташованих у найдальшому крилі палацу. Тих самих, де двісті років тому один знаменитий представник роду Саліна відлюднився, немов у монастирській келії, щоб покаянними молитвами торувати собі шлях до неба. Крихітні кімнатки з низькою стелею, із долівкою, викладеною плиткою, з побіленими вапном стінами нагадували житло бідного селянина. Остання кімнатка мала невеличкий балкон, з якого відкривалися неозорі жовті лани, що бігли вдалину, занурені в сумне полудневе світло. На одній стіні висіло величезне розп’яття, більше від людського зросту; голова Христа впиралася в стелю, закривавлені ноги торкалися долівки, а рана на боці схожа була на уста, що зсудомились від муки раніше, ніж змогли вимовити слова остаточного спасіння. Поруч із розп’яттям висів нагай — шість затверділих хлистів, кожен з яких закінчувався свинцевою кулькою розміром з горошину. То було знаряддя для самокатування Святого Князя. У цій кімнаті Джузеппе Корбера, князь Саліна, шмагав себе на самоті, перед лицем Бога та своєї латифундії. Можливо, він думав, що краплі крові, падаючи на землю, навіки закріплять її за його родом. У побожній екзальтації йому, мабуть, здавалося, що вони справді належатимуть йому лише після цього спокутного хрещення — як то кажуть, кров від його крові, плоть від його плоті. Проте земля грудка за грудкою вислизала від родини Саліна; більшість полів, що їх видно було з балкончика, тепер належали іншим — також і донові Калоджеро Седарі. Тобто його дочці, Анджеліці. Тобто її майбутнім дітям. У Танкреда мало не запаморочилося в голові від думки, що те, чого не змогла зробити кров, зробила краса. Опустившись на коліна, Анджеліка цілувала пробиті ноги Христа. Танкред показав їй на бич.
122
Виділені курсивом уривки в описі апартаментів для садистських утіх присутні в рукописі 1957 року, але відсутні в машинописній версії, продиктованій Франческо Орландо. Третій виділений уривок в машинописі звучить так: «Шафа була простора, але порожня, крім сувою брудної тканини, який стояв у кутку»