У префектурі багато говорили про Седару і знали про його життя як громадське, так і приватне. Почувши це ім’я, Шевальє аж підскочив: це був чесний чиновник, і його повага до законодавчої палати була така ж щира, як і чистота намірів. Тому він визнав доречним промовчати і цілком слушно: через десять років вельмишановний дон Калоджеро натяг на себе тогу сенатора. Взагалі, хоч Шевальє був чесний, дурнем він не був: можливо, йому бракувало тієї інтелектуальної спритності, яка вважається розумом на Сицилії, але він, хоч і повільно, зате правильно й глибоко розумів речі. До того ж, на відміну од сицилійців, він не був байдужий до чужого лиха. Він зрозумів гіркий песимізм дона Фабріціо, і перед його очима вмить постали картини злиднів, мерзенності, сліпої байдужості, свідком яких він був уже цілий місяць. Ще кілька годин тому він заздрив багатству та витонченому благородству князів Саліна, а тепер майже з ніжністю подумав про свій маленький виноградник, про маєток Монтерцуоло поблизу Казале, нехай бідний, але в якому він почував себе бадьорим та спокійним. І йому стало так само жаль князя, як і босих дітей, жінок, виснажених малярією, усіх тих невинних жертв, що їх списки кожного ранку приносили йому до кабінету. Тут усі були рівні, усі були товаришами по нещастю, усі борсалися на дні однієї і тієї ж ями.
Він вирішив зробити останню спробу і підвівся. Від хвилювання голос його зазвучав патетично:
— Князю, невже ви справді відмовляєтесь докласти будь-яких зусиль, аби спробувати змінити той стан матеріального та морального убозтва, в якому перебуває ваш край? Врешті-решт, з кліматом можна боротися, а пам’ять про поганих правителів згодом зітреться. Сицилійцям захочеться стати кращими. Якщо чесні люди залишаться осторонь, це звільнить шлях для людей без совісті, людей недалекоглядних, таких, як Седара, і все залишиться без жодних змін ще на століття. Послухайте, що вам каже ваше сумління, князю, і забудьте ті гіркі істини, про які ви щойно говорили. Допоможіть нам.
Дон Фабріціо посміхнувся, взяв гостя за руку і посадив поруч себе на диван.
— Ви шляхетна людина, Шевальє, і я вважаю за велику честь для себе з вами познайомитись. Ви в усьому маєте рацію і лише тоді помиляєтесь, коли кажете, що сицилійці захочуть стати кращими. Я розповім вам про один епізод, що трапився зі мною особисто. За два-три дні до прибуття Ґарібальді в Палермо до мене завітали кілька офіцерів з англійських кораблів, які стояли на рейді, спостерігаючи за подіями. Вони якось дізналися, не знаю, як саме, що в мене на березі моря є будинок, з тераси якого добре видно навколишні гори. Офіцери попросили провести їх туди — мовляв, їм треба оглянути місцевість, по якій буцімто наступали ґарібальдійці, бо з кораблів їм нічого не було видно. Я згодився і повів їх туди. То були юні хлопці, хоч і з рудуватими бакенбардами. Вони були в захваті від панорами, від сліпучого сонця і відверто зізналися, що їх дуже вразила похмурість та занехаяність вуличок, які вели до мого дому. Я не став пояснювати їм, що одне випливає з другого, як щойно намагався пояснити вам. Тоді один із них запитав мене, якого біса потрібно на Сицилії італійським добровольцям. «They are coming to teach us good manners, — відповів я, — but won’t succeed, because we are gods» — Вони прийшли, щоб навчити нас добрих манер, але їм це не вдасться зробити, бо ми — боги. Я не певен, чи вони щось зрозуміли з моїх слів, але весело засміялись і пішли геть. Цю відповідь я хотів би повторити і вам, шановний Шевальє. Сицилійці ніколи не захочуть стати кращими з тієї простої причини, що вони вважають себе досконалими. У них марнолюбство важить більше від бідності. Будь-яке стороннє втручання у сицилійські справи — і з боку чужинців, і з боку незалежних духом сицилійців — дратує нас, бо розвіює нашу впевненість у власній досконалості і розворушує наше заціпеніння. Хоч по нас потоптався з десяток різних народів, ми вважаємо, що в минулому були імперією і що це дає нам право на пишний похорон. Невже ви гадаєте, Шевальє, що ви перші беретеся за прилучення Сицилії до потоку всесвітньої історії? Хтозна, скільки мусульманських імамів, скільки лицарів короля Рожера[128], скільки швабських канцеляристів, анжуйських баронів, законників католицького короля тішили себе цією ж примарною надією? А іспанські віце-королі, чиновники-реформатори Карла Третього? Та хто тепер пам’ятає їхні імена? Сицилія спокійно собі спала, байдужа до їхніх заклинань. Та й чому вона б мала дослухатись до них, коли вона така багата, цивілізована, доброчесна, коли всі захоплюються нею і заздрять їй? Коли вона просто досконала?
128
Рожер II (1098–1154) — сицилійський король, за якого Сицилія вперше об’єдналась з Італією в одну державу.