Старий здивовано витріщив на нього очі: він хотів лише знати, чи князь Саліна був задоволений новим станом речей, а той йому торочить про шпанських мушок і світло Голгофи. «Начитався книжок, бідолаха, то й з глузду з’їхав».
— А пани не такі, вони живуть на всьому готовому. Ми, священики, даємо їм упевненість у вічному житті, а ви, зіллярі, забезпечуєте їх заспокійливими чи збуджуючими засобами. Я зовсім не хочу сказати, що вони лихі люди — цілком навпаки. Вони просто інші. Може, вони здаються нам диваками тому, що досягли щабля, до якого змагають усі ті, хто не є святим, тобто набули звички нехтувати земними благами. Може, саме тому їм байдуже до багатьох речей, які натомість дуже важливі для нас; того, хто живе в горах, не турбують комарі в долинах, а хто живе в Єгипті, не потребує дощовика. Але перший боїться снігових лавин, а другий — крокодилів, а от нас ці речі мало обходять. Вони мають свої страхи, про які ми й гадки не маємо: я бачив, як дон Фабріціо, серйозна і мудра людина, розсердився через погано випрасуваний комірець сорочки; і чув, що князь Ласкарі якось не спав від злості цілу ніч, бо на обіді в намісництві його посадили не на те місце. Отож, хіба вам не здається, що люди, яких хвилює лише стан їхньої білизни або дотримання протоколу, це люди щасливі, а отже вони — істоти вищого порядку?
Дон П’єтріно перестав будь-що розуміти: нісенітниць ставало щораз більше, тепер до них додатися комірці сорочок і крокодили. Але йому все ще допомагав здоровий глузд селянина.
— Якщо це так, отче, то всі вони попадуть в пекло!
— Чому ж? Дехто з них буде проклятий, інші спасенні, залежно від того, як вони проживуть своє життя у тому своєму умовному світі. Так на око князь Саліна, мабуть, уникне згуби, адже гру свою він грає добре, за правилами, не шахрує. Господь Бог карає тих, хто добровільно порушує добре відомі йому божественні закони, хто з власної волі звертає на лиху дорогу. А той, хто йде власним шляхом, завжди у виграші, аби лише він не допускався негідних учинків. Коли ви, доне П’єтріно, продасте цикуту замість м’яти, знаючи про це, тоді горіти вам у пеклі. Але якщо ви вважаєте, що це таки м’ята, то стара Тана помре шляхетною смертю Сократа, а ви полетите прямісінько на небо, на крилах і в білосніжному облаченні.
Смерті Сократа старий зілляр уже не витримав і задрімав. Отець Пірроне помітив це і втішився: тепер він міг говорити вільно, не боячись, що його погано зрозуміють; а говорити він хотів, хотів утілити в конкретні фрази думки, які глухо ворушились у нього всередині.
— Вони ще й творять чимало добра. Коли б ви знали, скажімо, скільки родин опинилися б просто неба, якби вони не дали їм притулку! І взамін вони не вимагають нічого, навіть утримання від дрібних крадіжок. Це робиться не для похвальби, а завдяки чомусь схожому на атавістичний інстинкт, який не дає їм чинити інакше. Може це й не очевидно, але вони не такі егоїсти, як інші: розкіш їхніх домів, пишнота їхніх святкувань мають у собі щось безособове, щось схоже на велич храмів та літургії, щось, що служить ad maiorem gentis gloriam[130], і за це прощаються їм їхні гріхи. За кожен випитий ними келих шампанського вони офірують п’ятдесят келихів іншим, а коли кривдять когось, як це буває, то це грішить не їхня особистість, а радше їхня верства, яка потребує утвердження. Наприклад, fata crescunt[131], і дон Фабріціо взяв під опіку і виховав свого небожа Танкреда, тобто врятував бідолашного сироту, який інакше був би пропав. Але ви скажете, що він це зробив тому, що юнак теж належав до панів, що він навіть пальцем не ворухнув би заради іншого. Це правда, але чому він мав би це робити, якщо, правду кажучи, цілим серцем він переконаний, що «інші» — це невдалі екземпляри, глиняні вироби, погано виліплені гончарем, які не варто навіть випалювати?
130
На більшу славу людей