Світло ліхтаря ривками віддалялося, аж врешті зникло в густих, як смола, потемках.
Отець Пірроне подумав, що тим, хто не знається на математиці або на теології, світ, мабуть, здається великою загадкою. «Господи Боже мій, лише Твоя Всевідущість могла вигадати всі ці ускладнення».
Наступного ранку йому трапився ще один приклад цих ускладнень. Зійшовши вниз, щоб іти до церкви на месу, він побачив свою сестру Саріну, яка різала на кухні цибулю. Вона плакала, але сльози ці, схоже, не були наслідком цього її заняття.
— Що сталося, Саріно? Якесь нещастя? Не журись, Господь хоч і посилає біди, але дає й потіху.
Його лагідний голос розвіяв рештки стриманості, які ще залишалися у бідолашної жінки: вона почала голосити, схиливши голову на заляпаний жиром стіл. Поміж схлипуваннями чулися весь час ті самі слова:
— Анджеліна, Анджеліна… Коли Віченціно дізнається, він уб’є їх обох… Анджеліна… Він уб’є їх!
Отець Пірроне стояв і дивився на неї, запхавши долоні за широкий чорний пояс так, що було видно тільки великі пальці. Зрозуміти було неважко: Анджеліна — це була незаміжня дочка Саріни, а Віченціно, люті якого сестра боялася, був її батько, тобто свояк єзуїта. Єдиним невідомим у цьому рівнянні було ім’я того іншого, очевидно, коханця Анджеліни.
Небогу свою вчора він побачив вже дорослою дівчиною, а востаннє бачив її плаксивим дівчатком сім років тому. Їй було десь вісімнадцять років, вродою вона не вдалася: шелепи її виступали вперед, як у багатьох селянок у тій місцевості, а перелякані очі були схожі на очі бездомного собаки. Побачивши її по приїзді, він подумки став порівнювати її, таку ж жалюгідну, як і плебейський варіант її імені, з тією Анджелікою, розкішною, як і її ім’я, прославлене Аріосто[133], яка останнім часом збурила спокій у будинку Салін: порівняння було явно не на її користь.
Отож біда була серйозна, і від неї так просто не відкараскатися; отцеві Пірроне спали на гадку слова дона Фабріціо: щоразу як зустрічаєшся з родичем, це немов заганяєш собі скабку в палець, але потім він пошкодував, що згадав це. Він вийняв праву руку з-за пояса, зняв капелюха і поклав руку на сестрину спину, яка весь час здригалася від ридань.
— Облиш, Саріно, не треба! На щастя, я з тобою, а плач нічому не зарадить. А де Віченціно?
— Віченціно вже пішов у Рімато, де мав зустрітися з наймитом братів Скіро.
Тим ліпше, можна було говорити, не боячись несподіванок. Поміж схлипуванням, потоком сліз і шморганням носом він врешті почув цілком цю нещасну історію. Анджеліна (яку всі звали Нчіліна) дала себе звабити. Це сталося під час бабиного літа — вона зустрічалася з коханцем у повітці донни Нунціати. Тепер вона, будучи вже на третьому місяці вагітності і божеволіючи від страху, зізналася матері. Невдовзі буде видно живіт, і Віченціно повбиває їх.
— І мене теж уб’є, бо я нічого йому не сказала, а він же ж чоловік честі.
Аякже, низькочолий, з неохайними пасмами волосся, що звисали йому на скроні, з вихилястою ходою, з постійно відстовбурченою правою кишенею штанів, Вінченцо справді виглядав на «чоловіка честі», тобто на одного з тих недоумків, які в кожну мить готові влаштувати різанину.
Саріну охопив новий напад плачу, ще сильніший, ніж раніше, бо в нестямі їй здалося, що вона зводить наклеп на свого чоловіка, цей взірець шляхетності.
— Саріно, Саріно, годі вже! Перестань! Хлопець має з нею оженитися, і він таки ожениться. Я піду до нього додому, поговорю з ним і з його родиною, і все владнається. Віченціно дізнається тільки про заручини, і його дорогоцінна честь залишиться незаплямованою. Але мені треба знати, хто цей хлопець. Якщо знаєш, скажи мені.
Сестра підвела голову; в її очах уже не було попереднього, тваринного страху перед смертю від ножа, а був інший страх, глибший і жорсткіший, природу якого брат поки що не міг зрозуміти.
— То був Сантіно Пірроне! Син Турі! Він зробив це навмисне, щоб образити мене, нашу матір, святу пам’ять нашого батька. Я ніколи з ним не говорила, всі казали, що він добрий хлопець, а насправді він мерзотник, гідний син тієї каналії, свого батька. Я лише потім це згадала: у ті листопадові дні я часто бачила, як він, у супроводі двох своїх приятелів, походжав перед нашим домом з червоною квіткою герані за вухом. Мов пекельний вогонь, їй-богу!
Єзуїт взяв стілець і сів поруч з жінкою. Ясна річ, месу доведеться відкласти. Справа була серйозна. Турі, батько спокусника Сантіно, був його дядьком, старшим братом його покійного батька. Двадцять років тому він працював разом з доном Ґаетано, саме тоді, коли той досяг найбільших успіхів у своїй праці управителя. Опісля між братами сталася сварка, одна з тих сімейних сварок, причини яких неможливо збагнути і які неможливо владнати, тому що жодна зі сторін не висловлюється ясно, бо кожен має що приховувати. Річ була в тім, що коли покійний придбав мигдалевий садок, його брат Турі заявив, що насправді половина має належати йому, бо він чи то дав половину грошей, чи то взяв на себе половину трудів. Але купча була складена лише на ім’я Ґаетано, Царство йому Небесне. Турі лютував, бігаючи по вуличках Сан-Коно, аж піна йшла йому з рота; репутація покійного опинилась під загрозою, втрутилися друзі, і найгіршого вдалося уникнути. Мигдалевий садок залишився за Ґаетано, але прірва між двома гілками родини Пірроне виявилась бездонною. Турі не прийшов навіть на похорон брата, а в домі сестер його інакше не називали, як «та каналія». Єзуїт дізнався про це завдяки заплутаним листам, які писав від імені сестер священик, і склав собі щодо всього цього власну думку, яку не висловлював з огляду на синівську пошану. Тепер мигдалевий садок належав Саріні.
133
Людовіко Аріосто (1474–1533) — видатний італійський поет доби Відродження; Анджеліка — персонаж його поеми «Несамовитий Роланд».