А вот, что В. Беляев писал в „Литературной Украине” о методах и стиле работы Я.Галана:
„Ярослав Галан працює в обласній партійній газеті „Вільна Україна”, друкує тая прекрасний памфлет про українських націоналістів „Лицарі насильства і зра¬ди”, пише статті і замітки, бере участь у роботі Львів¬ської філії Спілки письменників.
Однак, треба чесно сказати, тоді він ще не займав того заслуженого стано¬вища в радянській українській літературі, на яке вже мав право.
Тінь підозри, кинутої на всіх колишніх чле¬нів розпущеної помилковим рішенням Комінтерну Польської Комуністичної партії і КПЗУ, падає і на Га¬дана, і на Гаврилюка, і на багатьох інших учасників „Вікон”.
На повну силу розгортається талант Галана в тяжкі роки війни. Гітлерівське вторгнення застає Ярослава Галана на відпочинку в Коктебелі.
Відірваний від Львова, без речей і грошей, залишившись тільки в літ¬ньому костюмі, він знаходить притулок на російській землі — в Москві, Саратові, Уфі та інших містах Ро¬сійської Федерації.
Він працює радіокоментатором в українських радіостанціях, що працювали на окуповану Україну. Його радіокоментарі зібрані в книжечці „Фронт в ефірі” і видані Держвидавом ще в 1943 році.
Більшість з цих коментарів народжені експромтом. Галан слухав ворожі радіопередачі, кілька хвилин обдумував відповідь, потім ішов у студію до відкритого мікрофона і без якогось підготовленого тексту відповідав — говорив усе, що було в нього на душі.
То був справжній бій по радіо з усією армією гітлерівських пропагандистів, починаючи з Ґеббельса, Дітріха та інших!
Можливість воювати так, одразу, без паперу, за¬свідчувала велике довір’я, виявлене письменникові з боку уряду і Центрального Комітету Комуністичної партії України.
На жалъ, і в цій благородній, сміливій роботі Галан замість заохочення зіткнувся з порядками культу особи.
Якось він з сумом оповідав мені, що в одній з передач зачепив польський еміґраційний уряд у Лондоні, який все ще виношував пляни загарбання Львова. Посол цього уряду (чи то Ромер, чи то Кот) прийшов зі скаргою на Галана до В. Молотова, що відав тоді нашою іноземною політикою.
Молотов, вперше почувши ім’я Галана, зажадав тексти його виступів по радіо, а коли текстів не виявилося, наказав припинити цю „крамольну витівку”.
Так мені затулили рота, — сумно посміхаючись, сказав Галан. — А я ж до самого кінця війни міг би виступати з своїми коментарями, воюючи з ворогом в ефірі»!
В заключение П. Терещук и дает общую характеристику Я.Галана как литератора.
«Оповідання, нариси, а зокрема памфлети і фейлетони Я. Галана кидають світло на мораль, характер, психічну структуру автора, а далі на його діяльність. Безперечний публіцистичний талант він зужив на службу ворогові, чим себе поставив поза рамки укра¬їнського народу. Енерґію і творчу думку спрямував проти власного народу і його інтересів.
Несамовитий егоїст, єгоцентрик, грошолюб і на¬клепник, інтриґант, цинік і провокатор, аґент двох роз¬відок, людоненависник і фальшівник, спекулянт і до¬нощик — ось те все, що складається на Я. Галана.
….
Типічний наклепник, інтриґант і аморальний тип, маючи можливість писати, в приступі манії пересліду¬вання на тлі зради власного народу, свою жовч вили¬вав і на митрополита Андрея Шептицького, Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, Рідну Школу, Літературно-Науковий Вісник, змішуючи їх та інших разом з польськими журналами, політиками, установами і т. п. Проте ні разу Галан не виступив проти москвофілів, які вислуговувались полякам і не станув на захист українців, що їх нищила Москва в тихи же роках.»
Так же именно П. Терещук открывает нам что Я. Галан понимая всю аморальность и заказной характер своих памфлетов особенно против римско-католической церкви и его верховных иерархов а так же представителей УГКЦ и ее руководителей, большую часть своих «памфлетов пописывал» как Иван Росович или Иван Семенюк!
В том числе и работы « С крестом и с ножом», «Что такое «Уния?», «Хватит!»
И по этому поводу П.Терещук пишет: