Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.
Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для церемонiї та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли перед ратушею з своїми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий ніби якимсь дивом зацвiв серед майдану засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й посланцi. Довбиші вдарили в бубни. Заграли в труби. Міщани привітали посланцiв радiсно. Київ уже давно мав магдебурзьке право: своє міське самоправленство і свiй суд. [5] Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не одняли од їх мiського самоправленства, i дуже були раді, що тепер польськi пани, пущені Богданом на Україну ще по Зборовському трактатові [6] вже не вернуться нi в свої маєтності, ні до Києва, i само по собі не накладуть руки на магдебургію Києва.
По обiдi, провівши з козаками посланцiв по дорозі на Нiжин, Виговський вертався на Старий Київ. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких улицях Старого міста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращі й бiльшi домки українських i польських магнатів з мезонiнами та стародавнiми баштами серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном Остаповичем, гнув набiк круту шию прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений в полум'ї. Кiнь ніби чванився перед людьми своєю красою, своєю розкiшною грівою та рiвною статтю, позуючи на всi свої кiнськi лади. Червоні вильоти кунтуша метлялись на вiтрi, закидалась на плечі, нiби пустували, грались з вітром і неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку; сап'янці червонiли як жар. Мужній, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рівний станом Іван Остапович був гарний верхом на конi, неначе вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано загарцював серед тiсної узької улички Старого мiста, неначе пишний середньовiковий лицар серед чорного задимленого німецького бурга.
Не доїжджаючи до Данилового двору, Виговський несподiвано вглядiв на улицi гарну бiляву панну і старшу панiю, її приятельку. Обидвi панiї спинились, стали i притулились пiд барканом, поки їх поминав сміливий верховець з своїм козаком. Виговський впiзнав їх обох, і його рука несамохiть опустила поводи. Серце в його закидалось, заграло. Вiн придержав коня, минаючи обох паній, і кинув на молоду панну довгий-предовгий ласкавий погляд.
- Який пишний козак! - промовила старша панi.
- Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, - обiзвалась панна.
- Певно, з козацької старшини, бо я його вчора примiтила на процесiї рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови?
- Примiтила, - тихо одповiла Олеся.
- Ото диво! Чи знаєш ти, Олесю, що в його очi й брови неначе твої, неначе вiн украв їх у тебе. Ото диво!
- Украв, та не вмiв сховати, бо виставив їх на показ людям, так що й я бачила вкрадене добро, - промовила Олеся i засмiялась; вона й сама не знала, чого вона стала така весела.
Поминувши панiй, Виговський оглянувся i примiтив, що обидвi панiї одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр.
"Певно, вони тут живуть, в цьому домi... Треба розпитати Катерину. Катерина цiкава, язик у неї гострий як бритва, вона, певно, їх знає", - подумав Виговський, в'їжджаючи в подвiря.
Iван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла коло маленького вiкна на стiльцi i шила сорочку, поставивши ноги на маленький низенький стiльчик, вироблений в формi якогось звiра, схожого на ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт сонця лився на її кругловате лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою, Iван Остапович сiв на стародавнiй канапi з високою спинкою, застеленою пiстрявим килимом. Катерина просила розказати їй про обiд в магiстратi. Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського, старий мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену веселiсть та охоту до веселої розмови. Вiн розказував, до всього докладав жартiв та смiху. Цiкава Катерина слухала його, неначе читала цiкаве оповiдання.
5
- "Київ уже дивно мав магдебурзьке право..." - Це феодальне міське право на самоврядування купців, міщан і ремісників діяло у Києві з поч. XV ст.
6
- "...по зборовському трактатові..." - Йдеться про угоду (18 серпня 1649) у м. Зборові між Б. Хмельницьким і польським королем Яном II Казиміром.