Од Виговського потрапив до Юрася.
Олелько встав з корми, подав руку Юрасеві — щоб той не замочив ноги. Мить провагавшись, мовив:
— Ви б не їхали туди, пане гетьмане.
Юрій здивовано поглянув на стременного.
— Там дуже багато московського війська.
Юрій не сказав: «Не твоє діло» — мовчки ступив у човен.
Посеред Дніпра вони розминулися з сином Бутурліна, якого воєвода послав замість себе.
Ще кілька днів грали в переваги-ваги в самому Переяславі.
Тим часом похмурими днями середини жовтня московити оточили місце за містом, де мала відбуватися рада: війська боярина Василя Шереметьєва, князя Григорія Ромодановського, вірні цареві полки чернігівський, ніжинський, полтавський, прилуцький, лубенський, миргородський.
Юрій розумів, що не йдеться до доброго, що це перший крок на тернистій дорозі, на яку став. Зранку молився в церві: «Боже великий, допоможи мені і моїм козакам. Я чистий перед тобою, не обійди мене своєю ласкою, своєю мудрістю. Мій батько живота не жалів за Тебе, стільки мук прийняв за те, щоб не були ми холопами на своїй землі, стільки крові пролив. А тепер ось… як же мені бути, страх мене палить, страх мене тріпає, дай, Боже, вистояти мені, пошли сил і терпіння. Не покидай мене, Боже, я молодий і кволий, поможи мені».
Трубецькой повів мову жорстко, нахраписто: він уже забув, як був погромлений Виговським під Конотопом і як міняв штани, добігши до Путивля.
— Великий державець мені наказував, щоб у Новгороді-Сіверському, Чернігові, Старобуді, Почепі, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані і в інших містах були воєводи й правили. — Його брезкле обличчя налилося синявою.
— Великий цар, державець обіцяв усім нам лишитися за стародавніми правами і вольностями, — несподівано заговорив Юрась, дивуючись власній сміливості. Його викотисті очі дивилися наївно, майже дитинно. Але говорив серйозні речі. — Нехай цар згодиться, щоб ці міста були при війську запорозькому. Ми вказали це в статтях, їх схвалило все військо.
Складених козацькою радою статей Трубецькой не взяв до рук. Далі думний дяк Лопухів прочитав нові умови, пробелькотів їх так, що годі було щось зрозуміти. Гетьману заборонялося приймати послів з чужих земель, він повинен виступати в походи, куди накаже цар, у гетьмана відбиралося право ходити по своїй волі на війну, заборонялося козакам перебувати на Білій Русі й ще багато дечого.
Юрій микуляв очима й скрізь натикався на похилені вістрями вперед бердиші стрільців і на такі ж гострі погляди.
— Цього не було раніше.
— Статті трохи поширили, — Шереметьєв.
Оточені московським військом, старшини з козаками понуро мовчали, зиркали туди, де маяли московські корогви й чорно дивилися жерла гармат.
Похилили голови обозний Тимофій Носач, суддя Іван Безпалий, писар Семен Остапов, полковники Іван Лизогуб, Яків Петренко, Іван Силич, а навпроти них повипинали бороди й груди боярин Олексій Трубецькой, білозерський намісник Григорій Ромодановський, дяки Грибоєдов і Хитров. Отакі були вільні вибори. У міській соборній церкві брали присягу до віку бути вірними цареві, стояти проти царевих ворогів, слухатися бояр і воєвод. Поруч Юрася стояв паволоцький полковник Іван Богун, розтоплений лій стікав зі свічі й крапав йому на чоботи, але Богун не помічав того. Юрась стояв і пригадував останню розмову з батьком, його слова, що він сам помре вірний московській присязі, а ти вже чини, як захочеш, батько про щось здогадувався, на щось натякав, але що він, Юрій, може зробити? Він тільки бачив неправду, насильство замість обіцяного братства.
Олелько мовчки прийняв Юрія в човен. Той одвів погляд.
Темною, похмурою була та ніч у Трахтемирові. Пугукали пугачі, яких була сила-силенна в старому лісі, Юрій дивився вгору — примеркли зірки у Волосожарі.
Повезли москалі з Переяслава затверджені статті і повезли в залізі зловлених трьох братів Івана Виговського: старшого, Данила, закатували по дорозі до Москви, двох інших, покатованих, завдали до Сибіру. І упіймали та повезли славного Нечая. Залишилась по ньому пісня:
Нечай відказує, що не звик утікати, не втікав він і цього разу, й повезли його занютованого в залізо північні «брати».