– Пане бургомістр, чи багато ви зустрічали нормальних людей, котрі здатні були б відспівати весь гімн без жодної помилки?
– М-м-м… таких, що знають геть увесь гімн, дуже мало.
– А скільки, ви гадаєте, назбирається цих унікумів на цілу Україну?
Бургомістр замислився.
– Може, з десяток.
– О! Видите! І один із цих вибраних перебуває в божевільні! – патетично виголосив я. – Спитайте мене, за що!
– За що? – слухняно спитав пан бургомістр.
– За те тільки, що мене було запідозрено в скоєнні злочинів, котрих ніхто не зумів довести.
– Це правда? – звернувся він до лікарів.
– Хворий потрапив до нас після черепно-мозкової травми і два місяці перебував у стані важкого психічного розладу, їв лише з рук, мимрив щось нерозбірливе. Єдиною ознакою, що це мисляча істота, було те, що він справно просився в туалет і не обминав жодної можливості задирати халати санітарок. Але останнього місяця відбулися значні зміни. Хворий практично вже нічим не відрізняється від нормальних людей, що позитивно свідчить про розквіт психіатрії на місцях, – виголосив головний лікар.
– Браво! – захоплено вигукнув бургомістр. – Але навіщо ж його досі тримають у лікарні?
– Річ у тому, що його було звинувачено в жахливих злочинах. Він та його родина провадили кнайпу, в якій годували постояльців різним свинством, від чого ті давали дуба, а потім їх переробляли на шинки, сальцесони, шпондерки, кишки і таке інше. Однак, оскільки вся родина, крім нього, загинула під час штурму їхньої кнайпи муніципалами, а речові докази разом із кнайпою згоріли, то все це зосталося на стадії підозри.
Пан бургомістр уважно подивився на мене.
– Важко повірити, що людина з таким інтелігентним виглядом могла творити щось подібне. Скажіть, чи вважаєте ви себе здоровим?
– Так. Тутешні лікарі творять дива. Шкода, що в Україні так мало знають про наш Кульпарків.
– I чим ви займетесь, коли покинете ці стіни?
– Я мрію вступити до медичного інституту, вивчитися на психіатра і повернутися назад на Кульпарків, щоб якнайбільше вар'ятів стало щирими патріотами нашої Вітчизни!
Цими словами я викликав сльози розчулення у цілої депутації. А той прибацаний, що нацюняв на підлогу, заліз під стіл і став витирати сліди свого гріха книжкою «Хімія в побуті».
– Панове! – звернувся бургомістр до лікарів. – Саме таких людей потребує наша багатостраждальна ненька!
І потиснув мені руку.
Санітарки тулили мокрі хустинки до носа і кліпали очима.
Після цього пан бургомістр обвів радісним поглядом усіх присутніх вар'ятів і сказав ще раз:
– Панове! – Так до нас ще ніхто не звертався. – Панове! Наближається вирішальний день: бути чи не бути нашій неньці Україні. І день цей настане післязавтра. В неділю весь свідомий народ у єдиному пориві кине свій голос за своїх обранців. Усі на вибори! – таким є гасло кожного патріота, і я звертаюся до вас, тих, хто волею долі вирваний із щоденного виру життя. Ви все ще залишаєтеся громадянами України, а тому повинні виконати свій священний обов'язок. У неділю сюди приїде телебачення і зарубіжні спостерігачі. Вам надається висока честь відкрити в себе виборчу дільницю.
Оця промова дещо ошелешила лікарів.
– Знаєте, пане бургомістр, – сказав головний лікар, – у нас тут ніколи дільниці не було… Ми для цього не маємо жодних умов.
– А це тому, що раніше їх за людей не мали! – радісно проголосив бургомістр. – А я в них вірю, як у самого себе. Нинішній і завтрашній день можете з успіхом присвятити впорядкуванню дільниці. Слава Україні! – гукнув він на прощання і покинув нас.
Відпровадивши гостей, стурбовані лікарі повернулися до читальні:
– Всі хворі вільні, крім вас, пане Штунда, і вас, – тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: – Маємо неабияку проблему. Наша лічниця якось не пристосована для святкових подій. Мусимо подумати, якії оздобити.
– Тепер така хвиля по цілій Галичині, щоби ставити всюди пам'ятники і вішати портрети, – сказав пан Гольцман, спеціаліст з жіночих хворіб. Недавно він запустив козацькі вуса і почав учити українську мову. – А ми мусимо бути на хвилі, інакше нас змиє…
– Воно то так, – зітхнув головний, – але в нашому закладі будь-який портрет виглядатиме, як насміх. Повісимо Шевченка – прийде УНСО і наб'є нам писки, повісимо Хмельницького – те саме нам зробить УНА.
– Треба когось не такого значного вішати, – сказав доктор Філюсь. – Може, Марка Вовчка?
– Ой, ні! – скрикнув головний. – Тоді будемо мати справу з Союзом Українок.
– Певно ліпше б якогось політичного діяча повісити, – сказав я.
– І щоби був трохи пришелепуватий, – доповнив Штунда. – Бо інакше не буде сюди пасувати.
Тоді всі почали думати, хто в нас трохи вар'ят, а трохи політик.
– Мені здається, що таких дуже багато і можна сміливо замовляти цілу галерею, – сказав головний.
– Зачекайте! – ляснув себе в чоло доктор Філюсь. – Та в нас же лікувався депутат Цвібак!
Усіх враз пересмикнуло, наче від струму.
– Боже мій! – закотив очі Штунда. – Сам пан Цвібак! Гроза комуняків! Тут! У цих стінах!
– Чудово! – втішився головний. – Повісимо портрет Цвібака. Народ його любить. Десь у нас має бути його фотографія. Жіноче відділення настриже витинанки, стрічки, прапорці і почепить гірлянди. А крім того розучить виконання національного гімну. І все це під вашим чутливим керуванням, Влодзю, – тицьнув він пальцем у мене.
– Нам конче бракує якогось пам'ятника, – сказав я. – Пам'ятник перед входом до лікарні справив би на телевізію фантастичне враження.
– Гм… Маєте рацію, – кивнув головний. – Взагалі в нас десь валяється дівчина з веслом. Але без голови.
– Є вихід, – продовжив я. – Можна поставити живого пам'ятника. В моїй палаті є такий Шопта. Його улюблене заняття – завмерти в якійсь театральній позі.
– А-а, знаю. Він же отак може стояти цілими годинами. Але кого б він мав зображати?
– Та ж того самого депутата Цвібака! В чорному гарнітурі, при краватці і в напуцованих мештах. Тоді всі побачать, які великі люди виходять із цих стін.
– Стривайте, – втрутився пан Гольцман. – Наскільки я пригадую, депутат Цвібак був невисокого зросту… Щось біля метра шістдесят…
– Метр п'ятдесят вісім, – уточнила санітарка Оля.
– Одним словом, метр з капелюхом, – сказав пан Гольцман. – А наш Шопта – це двометровий бицюра з кабанячою головою.
– Ну і що? – стенув плечима пан Філюсь. – То не є проблема. Ленін і Сталін так само були курдуплями, а ми на постаментах виділи мурових хлопів. Скульптура – це теж мистецтво, яке покликане прикрашати нашу задрипану дійсність.
– Воно то так, але де ми для такого циклопа знайдемо костюм?
– А чому б йому не стояти в класичній позі? – підказала Оля. – Я маю на увазі римську тогу. Як у Цезаря.
– О! Власне! – втішився пан Філюсь. – Він буде стояти загорнутий у простирадло, з миртовим віночком на голові. Ліва рука біля грудей, а в правій – сувій паперу. Як то ми бачимо на античних скульптурах.
– Маю одне уточнення, – сказав пан Гольцман. – То має бути не просто свистик паперу. Він щось має означати. В нашому випадку нехай то буде історія хвороби.
– Все це чудово, – кивав головою головний. – Але у нас ще мають бути на виборчій дільниці кабіни зі скриньками для бюлетенів. Бюлетені – дурниця, самі намалюєм. А от скринька і кабіна…
– Пане дохтор, – засяяв радісно Штунда. – На задвірку є наш старий дерев'яний кльозет, котрий має якраз дві кабіни. Ніхто до него вже не ходе і він дурно стоїт. Я би-м то помалював на синьо-жовто, почепив би-м прапірці і була би перша кляса. І скриньки вже не треба, бо в тім клозеті є дві дзюрки у формі серця, куди дуже зручно опускати бюлетені.