Гіперіон

— Пробач...

Його голова ледве поворухнулася, і він розплющив одне око. Підняв голу ліву руку, щоби торкнутися моєї щоки, волосся, потилиці.

— Фанні...

Я відчула, що тієї миті він же й помер. А ще — приплив, коли він пальцями намацав нейрошунт, світло-білий приплив, коли все, що було чи буде Джоном Кітсом, ввірвалося в петлю Шрена, майже-майже як оргазм, коли він був у мені двома ночами раніше. Приплив, тремор і раптове тепло із подальшим затишшям, з відлунням відповідних відчуттів.

Я опустила його на підлогу і дозволила причетникам забрати тіло, щоби вони показали його юрбі, представникам влади і тим, хто чекав на інформацію.

Я дозволила їм забрати себе.

Два тижні я провалялася в реабілітаційних яслах при храмі Ктиря. Опіки загоїли, шрами усунули, чужорідний метал вийняли, шкіру трансплантували, м'язи відростили, нерви відновили. Але мені все ще болить.

Усім стало байдуже до мене, крім священнослужителів Ктиря. ТехноКорд пересвідчився, що Джонні мертвий, що його особистість ніде не проявлялася, що кібрид був мертвий.

Органи влади взяли в мене заяву, анулювали ліцензію та замели всі інші сліди, як могли. Преса Мережі розповіла про битву між бандами з дна Вулика «Утиль», що спалахнула в Торгово-розважальному центрі Анфілади, в якій загинуло чимало злочинців та невинних очевидців. Органи охорони правопорядку все взяли під контроль.

За тиждень до звістки про те, що Гегемонія дозволила політ «Іґґдрасіля» з прочанами на Гіперіон, у зону бойових дій, я скористалася храмовим телепортом, щоби дістатися Ренесанс-Вектора, де цілу годину просиділа в архіві.

Документи були запечатані в герметичній упаковці, так що доторкнутися до них не пощастило. Почерк належав Джонні. Я вже його бачила раніше. Пергамент пожовтів і кришився від часу. Збереглося два уривки. У першому йшлося:

День проминув, а з ним — і всі його розкоші:
М'яке тремтіння рук, ще м'якші перса, слів
Притишеність, і шепт, і очі, з небом схожі,
І стан довершений, що з хвилювання млів.
Зів'яла квітка-брость, що стільки втіх таїла!
Де ж та краса тепер? Немає — й не шукай:
Пішла від рук моїх, пожовкла, відлетіла,
Пропала й тиха річ, тепло, горіння, рай —
Все зникло з вечором, сховалося в смеркання,
Коли святковий день або святкова ніч
Пахущим пологом закритого Кохання
Згущає сутінки для потаємних стріч, —
Мені ж дарує сон за те, що я канони
Йому весь день читав, за піст мій і поклони.[184]

У другому фрагменті по грубілому паперу літав розмашистий почерк, ніби слова були записані в нотатнику поквапно:

Оця рука, жива й гаряча, здатна
До стиску дужого, якби схолола
В безмовності могили крижаній,
Ввижалася б щодня тобі й проймала
Тебе морозом уночі — й ти б радо
Всю серця кров дала, щоб знов червоне
У мене в жилах потекло життя
І заспокоїлось твоє сумління.
Дивися ж — ось вона, я простягаю
Її до тебе.[185]

Я вагітна. Гадаю, Джонні про це знав. Але не впевнена.

Я вагітна аж двічі. Перший раз — дитиною Джонні. А вдруге — пам'яттю петлі Шрена. Не знаю, чи вони якось пов'язані між собою. До народження дитини ще багато місяців, а до зустрічі із Ктирем — лише кілька днів.

Але я згадую ті хвилини, які збігли між миттю, коли в мене забрали понівечене тіло Джонні, щоби показати його натовпу, та моментом, коли мене відвели в лазарет. У темряві навколо стояли сотні священиків, причетників, екзорцистів, служок та вірян... і всі вони як один у червоному присмерку під статуєю Ктиря, що без угаву крутилася, зачали речитатив. І їхні голоси відлунювали під готичними склепіннями. І наспівували вони про щось на кшталт:

БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,
БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,
МАТИ НАШОГО СПАСІННЯ,
БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,
ОРУДО НАШОЇ СПОКУТИ,
БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,
НЕВІСТО НАШОГО СВІТУ,
БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ.

Я була вся в ранах, у мене був шок. Тоді я нічогісінько не второпала. Не розумію цього я і зараз.

Але я знаю, що коли настане час і прийде Ктир, ми з Джонні зустрінемо його разом.

Давно опустилася ніч. Гондола канатки піднімалася між зорями й льодом. Усе товариство сиділо тихо, так що чути було, як порипує кабель.

Трохи згодом Лінар Гойт заявив Брон Ламії:

— То в тебе теж хрестоформа.

Ламія поглянула на священика.

До жінки нахилився полковник Кассад:

— Гадаєте, Гет Мастін і був тим храмовником, із яким спілкувався Джонні?

— Можливо. Я так і не дізналася цього.

— Це ви вбили Мастіна? — навіть не змигнувши, спитав військовик.

— Ні.

Мартін Силен потягнувся і позіхнув.

— У нас іще кілька годин до світанку, — промовив він..— У когось є в планах поспати?

Кивнуло декілька голів.

— Я залишуся на чатах, — сказав Федман Кассад.

— Я вам складу компанію, — відгукнувся Консул.

— А я вам підігрію каву, — заявила Брон Ламія.

Поки решта спала, а немовля Рахіль тихо кувікала вві сні, інші троє сиділи біля вікон та дивилися на холодні і далекі зірки, що яріли у високогірній ночі.

6

Твердиня Хроноса пнулася вгору на крайніх східних визубнях хребта Вуздечка: похмура барокова кучугура вигрітого каміння з трьома сотнями кімнат і залів, плетиво темних коридорів, що ведуть углиб до салонів; вежі, башточки та балкони, які виходять на голі північні узвишшя; вентиляційні шахти, що півкілометра піднімаються назустріч світлу і, за чутками, спадають аж до планетарного лабіринту; парапети, обвітрені холодними шквалами, що зриваються з іще вищих піків; сходи (всередині й назовні), викарбувані в нікуди у гірській породі; стометрові вікна-вітражі, куди ловиться перше проміння денного світила в день сонцестояння, або ж світила нічного — в ніч проти маківки зими; вікна без шибок, завбільшки з кулак, які за великим рахунком нікуди й не виходять; нескінченні барельєфи, гротескні скульптури в прихованих нішах, понад тисяча химер, що витріщаються з карнизів та перил, трансепту й склепу, визирають поміж дерев'яних кроков у великих залах, де їх спеціально розставили так, щоб вони заглядали в кривавого відтінку шибки північної стіни, а їхні розкрилені та горбаті тіні відміряли час, ніби стрілки сонячного годинника, що їх удень відкидало природне освітлення, а поночі — газові факели-пальники. І повсюди в Твердині Хроноса — знаки тривалої присутності Церкви Ктиря: вівтарі спокути в червоних оксамитах, підвішені або розташовані окремо статуї Аватари з поліхромної сталі клинками та кривавими самоцвітами замість очей, ще більше її скульптур, вирізьблених із каменю на вузьких сходах та в темних приміщеннях, так щоби поночі ніхто й ніколи не міг звільнитися від страху доторкнутися до пальців, що стирчать зі стіни, гострих вигинів холодної зброї, що спускається по стіні, чотирьох рук, ладних вас пригорнути в останніх обіймах. І ніби з останнім штрихом декору антураж довершувався кривавою філігранню в колись людних кімнатах і залах, червоними арабесками в знайомих візерунках на тунельних стінах і стелі, зашкарублими від іржаво-рудої субстанції простирадлами і центральною їдальнею, повною смороду від напівзогнилих харчів, які покинули кілька тижнів тому; підлогу та стіл, стільці та стіни прикрашала кров, повсюди німими купами був розкиданий заюшений багряним одяг і драні мантії. А ще навколо дзижчали мухи.

184

Джон Кітс. Сонет (The day is gone, and all its sweets are gone! 1848; укр. пер. Василя Мисика, 1968). Найпевніше, сонет присвячений поетом, який уже знав про свою невиліковну хворобу, Фанні Брон. За життя поета не публікувався.

185

Джон Кітс. До Фанні Брон (This living hand, now warm and capable..., 1898; укр. пер. Василя Мисика, 1968) — за життя поета не опублікований фрагмент поезії. Ранні критики та дослідники творчості вважали його адресованим Фанні Брон. Пізніші називають уривком незавершеної поеми «The Cap and Bells; or, the Jealousies, a Faery Tale» [Каптур із дзвіночками].