Я повільно повернувся назад на корабель. Одна половина мене очікувала на появу Ктиря, а інша цього жадала. Більше години я просидів на балконі зорельота, спостерігаючи за тим, як тіні заповзали у долину і пісок засипав тіла вдалині. Ктир так і не з'явився. Ніяке тернове дерево не об'явилося. Трошки пізніше я зіграв прелюдію Баха, а потім закупорив корабель і полетів у космос.
Я зв'язався з розвідником Вигнанців і повідомив, що стався нещасливий випадок. Інших забрав Ктир, пристрій стартував передчасно. І навіть в обстановці паніки та спантеличення Вигнанці запропонували мені притулок. Я їм відмовив і повернув до Мережі. Вигнанці мене не переслідували.
Каналом «світло+» я зв'язався із Ґледстон і повідомив їй, що агентів ліквідовано. А ще розповів про високу вірогідність нападу, про те, що пастка залишається в силі. І нічого не сказав про пристрій. Ґледстон мене привітала і запросила додому. Я відмовився, заявивши, що мені тепер потрібні тільки самотність і тиша. Корабель я спрямував на найближчу до системи Гіперіона загумінкову планету, розуміючи, що вже сама подорож з'їсть час, необхідний для наступного акту вистави.
Пізніше, коли надійшло повідомлення каналом «світло-плюс» від самої Ґледстон, я вже знав роль, яку мені відвели Вигнанці в ці останні дні... Вигнанці, або Корд, або Ґледстон з її махінаціями. Байдуже, хто вважає себе повелителем подій. Події більше не коряться своїм повелителям.
Світ, яким ми його знали, наближається до свого кінця, мої друзі, незалежно від того, що станеться з нами. У мене немає ніякого прохання до Ктиря, я не підготував жодного останнього слова для всесвіту. Я повернувся, бо мушу, бо це моя доля. Я змалку знав про своє покликання. З того самого дня, коли сам-один повернувся до могили Сірі і присягнувся помститися Гегемонії. Мені відома була ціна, яку я повинен заплатити, відміряна як життями, так і історичними подіями.
Проте коли настане час судити мої вчинки, осягати зраду, що ніби полум'я ширитиметься Мережею, аби поглинути світи, я прошу вас думати не про мене (моє ім'я не було записане навіть на воді, як казала душа вашого поета), а про смерть Старої Землі ні за цапову душу, про всіх дельфінів, чиї сірі трупи лежать і гниють під сонцем, подивитися (якими їх побачив я) на плавучі острови, яким нікуди мандрувати, оскільки знищені їхні пасовища, Екваторіальні мілини, вкриті коростою видобувних платформ, та й на самих островах тепер повно галасливої завади — туристів, що тхнуть лосьйоном від ультрафіолету і коноплею.
А ще краще — не думайте про це взагалі. Просто станьте на моє місце, після того як я ввімкнув пристрій: убивця, зрадник, гордій, я твердо стояв на мінливому піску Гіперіона із високо піднятими головою та кулаком, яким грозив небу, та кричав: «Чума обом домам![205]»
Адже розумієте, я пам'ятаю мрію своєї бабусі. Я пам'ятаю, як воно могло би бути.
Я пам'ятаю про Сірі.
— То ви шпигун? — спитав отець Гойт. — Шпигун Вигнанців?
Консул потер щоки і нічого не відповів. Він мав вигляд утомленої, виснаженої людини.
— Еге ж, — озвався Мартін Силен, — коли мене обрали прочанином, то Директриса Ґледстон попереджала, що в паломництві братиме участь шпигун.
— Вона всім нам про це сказала, — гаркнула Брон Ламія і подивилася на Консула. Її погляд здавався сумним.
— Наш друг — шпигун, — промовив Сол Вайнтрауб, — але не просто шпигун Вигнанців. — Тут прокинулася та заплакала дівчинка. Вайнтрауб підняв її, щоби заспокоїти. — У гостросюжетних картинах таких називають подвійними або навіть потрійними агентами. У нашому випадку — агент нескінченної регресії. А насправді, агент відплати.
Консул поглянув на старого вченого.
— Це не скасовує того, що він шпигун, — промовив Силен. — А шпигунів що? Карають на горло, правда?
Полковник Кассад тримав у руках жезл смерті, не спрямовуючи його ні на кого конкретно.
— Ви підтримуєте зв'язок із кораблем? — спитав він Консула.
— Так.
— Як?
— Через комлог Сірі. Його... модифікували.
Кассад ледве кивнув.
— А з Вигнанцями підтримуєте контакт із допомогою корабельного передавача «світло+»?
— Так.
— Звітуєте про хід паломництва, як вони й очікували?
— Так.
— Відповідали?
— Ні.
— Та хіба можна йому вірити? — закричав поет. — Він же, блядь, шпигун!
— Стули пельку! — спокійним голосом озвався до Силена полковник, при цьому ні на хвилину не зводячи погляду із Консула. — Це ви напали на Гета Мастіна?
— Ні, — відповів Консул. — Та коли горів «Іґґдрасіль», я знав, що події вже пішли не так, як планувалося.
— Ви про що?
— Я трохи спілкувався з тамплієрами-Голосами Дерев, — прокашлявся Консул. — Їхній зв'язок із своїми деревами майже телепатичний. Реакція Мастіна була дуже спокійна. Або він себе не за того видавав, або він знав, що зореліт буде знищено і тому перервав свій зв'язок із ним. У свою вахту я збирався спуститися вниз і поставити йому пару запитань. Але його вже не знайшов. Каюта перебувала у такому стані, якою ми її потім побачили, крім одного моменту — управління кубом Мебіуса стояло на нейтральній позиції. Ерг міг утекти. Довелося перемкнути на безпечний режим, після чого я знову піднявся нагору.
— Ви не шкодили Гетові Мастіну? — ще раз перепитав Кассад.
— Ні.
— А я повторюю, якого хріна ми тобі взагалі повинні вірити? — кричав Силен. Поет допивав останню пляшку віскі зі своїх запасів.
Відповідаючи, Консул не міг відірвати від неї погляду:
— У вас немає причин мені довіряти. Врешті, це не має ніякого значення.
Довгі пальці полковника Кассада постукували по тьмяній кобурі жезла смерті:
— Що тепер робитимете зі своїм зв'язком «світло+»?
Консул зморено зітхнув:
— Відрапортую, коли відкриються Гробниці. Якщо буду живим на той момент.
Брон Ламія тицьнула в комлог.
— Можна його знищити.
Консул здвигнув плечима.
— Він іще може згодитися, — сказав Кассад. — Ми можемо підслуховувати нешифровані військові та цивільні передачі. Якщо знадобиться, можна викликати зореліт Консула.
— Ні! — вигукнув Консул. Уперше за довгі хвилини емоції взяли над ним гору. — Не можна зараз відвертати.
— Мені здається, саме зараз відвертати ніхто і не збирається, — здивувався полковник Кассад та озирнувся на бліді обличчя. Усі мовчали.
Мартін Силен сперся підборіддям на шийку спорожнілої пляшки від віскі. Відтак підвів голову і хіхікнув:
— Покарання за зраду — смерть. Усе одно всі ми помремо через пару годин, то чого б не влаштувати останню екзекуцію?
Обличчя отця Гойта скривилося в корчах болю. Тремтячим пальцем він торкнувся порепаних губ:
— Ми не суд.
— Ні, — заперечив полковник Кассад. — Якраз ми і Є суд.
Консул підібгав ноги і, склавши руки, поклав їх на коліна:
— Вам вирішувати. — Емоцій у його голосі не чулося.
Брон Ламія дістала батьківський пістолет і поклала біля себе на підлозі, де вона сиділа. Її погляд метався між Консулом та Кассадом.
— То ми тут говоримо про зраду? Зраду кого? Серед нас, крім хіба що полковника, немає авторитетних громадян. Нас жбурляли непідвладні нам сили.
Сол Вайнтрауб звернувся до Консула прямо:
— Ви знехтували, мій друже, одним фактом: коли Міна Ґледстон з елементами ТехноКорду обирали саме вас для перемовин із Вигнанцями, то вони дуже добре розуміли, на що ви здатні. Можливо, вони навіть в курсі, що Вигнанці володіють технологією відкриття Гробниць (хоча з цими Штінтами із ТехноКорду ні в чому не можна бути певним), та вони напевно знали, що ви обернетеся проти обох цивілізацій, обох таборів, які принесли горе вашій сім'ї. Все це частина якогось химерного плану. Ви не більший інструмент власної волі, — він підняв немовля вгору, — ніж оця дитина.
205
A plague on both your houses! (