Кілька цих кавалків літературного гівна я опублікував у парочці паперових часописів, які тоді ходили в моді у Європейських родин та їхніх аркологіях. Просто редактори тих репаних журнальчиків були настільки ж поблажливі до моєї матері, наскільки вона була до мене. Інколи я таки напосідав на Амальфі (або котрогось із інших, менш аристократичних товаришів, ніж я, щодо доступу до інфосфери та плюс-передавачів) і не відчіплявся від них, поки вони не відправляли мою писанину на Кільце або Марс, а значить, і далі — до перших пагінців телепорт-колоній. Жодної відповіді звідти я так і не дочекався. Певно, гадалося мені, там усі дуже зайняті.
Віра у власне поетичне або ж письменницьке обдарування до лакмусового папірця першої публікації така ж наївна та нешкідлива, як і юнацька віра у безсмертя... а неминуче протверезіння — таке ж болісне.
Моя матір померла разом зі Старою Землею. Під час того катаклізму на планеті залишилося близько половини Старих сімей. Мені було двадцять років, і я складав романтичні плани сконати разом із рідним світом. Мама прийняла інше рішення. Понад усе її бентежила не моя передчасна смерть (ми з нею однаково егоцентричні, щоби думати про таке у складні часи) і навіть не те, що кінець моєї ДНК означатиме кінець аристократичного роду, що міг простежити свій початок аж до часів перших поселенців із «Мейфлауера»[99]. Ні. Більше від усього її ятрила думка про те, що родина помре в боргах. Здається, останні сто років нашого родинного існування на всю панську губу забезпечували надмірні позики в Кільцевому банку та інших ощадливо-ощадних закладах за межами Землі. Тепер же, коли материки планети розвалювалися під дією сил скорочення та стягнення, коли палали неосяжні ліси, океани закипали, перетворюючись на мертвий суп, а повітря розігрівалося та густішало настільки, що дихати ним ставало неможливо, а мішати ложкою — ще зарано, — от саме тепер банкам закортіло повернути свої гроші. Я був усього лишень другорядним елементом у всій цій ситуації.
Точніше, певну роль у маминому плані я відігравав. Вона ліквідувала всі доступні активи за кілька тижнів до того, як слово «ліквідувати» стало буквальною реальністю, розмістила чверть мільйона марок на довгострокових депозитах Кільцевого банку, який на всіх парах тікав із Сонячної системи, а мене відправила, ніби якусь бандероль, до Атмосферного протекторату Рівкіна на Небесній Брамі — невеличкій планеті, що обертається навколо Веги. Навіть у ті далекі дні цей отруйний світ мав телепорт-з'єднання із Сонячною системою, але ним я не скористався. Не був я також пасажиром єдиного спін-зорельота з рушієм Гокінга, який ходив із Землі на Небесну Браму щостандартного року. Ні. В таку глушину загумінкових колоній я відправився прямоточним космольотом[100] третього класу, що літав на субсвітловій швидкості, заморожений у холодильнику разом з ембріонами великої рогатої худоби, концентратом помаранчевого соку та вірусами-фідерами[101]. Ця подорож тривала сто двадцять дев'ять бортових років, а її об'єктивний час-у-борг налічував сто шістдесят сім стандартних років!
Адже, бачте, моя матір порахувала, що відсотків по депозитах, які набіжать за цей час, має вистачити на сплату сімейного боргу, і навіть іще трохи залишиться, щоб я певний час міг комфортно існувати. Вперше і востаннє в своєму житті мама прорахувалася.
Начерк віньєток про Небесну Браму:
Укриті болотом провулки розбігаються від конверсійних платформ, наче висип виразок на спині прокаженого. Клапті сірчисто-бурих хмар звисають із гнилого джутового неба. Безформний лабіринт дерев'яних споруд, які встигли наполовину зогнити, перш ніж їх здали в експлуатацію, зяє порожніми очницями вікон, де немає шибок, у роззявлені пащі своїх сусідів. Тубольці плодяться... геть як люди, мабуть... безокі каліки, чиї легені випалює тлін гарячого повітря, квокчуть над своїм кодлом малечі, у якої шкіра пошерхне вже у п'ять стандартних років, а очі постійно сльозитимуться від палючої атмосфери, що їх порішить уже в сорок. Карієсні посмішки, масне волосся, в якому кишать воші і налиті кров'ю капшучки кліщів-дракул. Батьки аж світяться від щастя. Двадцять мільйонів приречених чмошників, якими набиті всі нетриська вкрай перенаселеного острівця, що менший від західного дворика в мене вдома на Старій Землі. І всі змагаються за кожен ковток повітря на планеті, де ситуація «вдихнув — помер» нормальна. І всі ці люди щоразу тісніше притискаються до середини околу радіусом шістдесят миль, лишень у межах якого атмосферні генератори Станції спроможні забезпечити людей придатним для дихання повітрям. І це поки Станція не почала ламатися.
Небесна Брама — мій новий дім.
Мати не врахувала можливості, що всі рахунки Старої Землі заморозять, а потім їх привласнить собі бурхлива економіка Всемережжя. Забула вона і про те, що візити до спірального рукава Галактики постійно відкладалися аж до появи рушія Гокінга саме тому, що тривалий кріогенний сон (на противагу кількатижневій чи кількамісячній фузі) спричиняє смертельні пошкодження головного мозку в одному випадку із шести. Мені пощастило. Коли мене видобули із заморозки на Небесній Брамі і відправили чистити кислотні канали за периметром, мені довелося працювати всього-на-всього із наслідками інсульту. Фізично я був спроможний гребтися в болотних ямах уже за пару місцевих тижнів. А от що стосується моїх розумових здібностей, то вони залишали бажати кращого. Набагато кращого.
Ліва півкуля мозку нагадувала ізольовану аварійну секцію спін-зорельота: шлюзи закупорені, і приречені відсіки віддані на поталу вакууму. Я досі був здатен мислити. Контроль за правою половиною тіла повернувся до мене. І тільки мовні центри, здавалося, так просто вже не відновити і не полагодити. Дивовижний органічний комп'ютер, ввібганий у мій череп, скинув усі мовні налаштування, наче ушкоджене програмне забезпечення. Я не можу сказати, що права півкуля аж геть не мала ніякого відношення до мого мовлення. Їй залишилися тільки найбільш емоційні фрагменти комунікаційних засобів, що лише й осіли у тій афективній півкулі. Проте нині мій вокабуляр обмежувався дев'ятьма словами, яким я міг дати раду. (Пізніше я дізнався, що мій випадок винятковий. Чимало жертв гострих порушень мозкового кровообігу користуються одним-двома словами всього.) Для протоколу прошу занотувати всю номенклатуру лексичних одиниць, якими я користувався: сука, блядь, сцяти, срати, твоюмать, мудак, срака, пі-пі і ка-ка.
Аналіз нашвидкуруч засвідчує їхню надлишкову інформаційну цінність. До моїх послуг було чотири іменники на позначення трьох речей, а також пара спільнокореневих слів. Щонайменш двома іменниками можна беззастережно користуватися як вставними словами. Мій новий мовний всесвіт складався з трьох односкладових слів, трьох двоскладових, одного складеного непорозуміння і двох редуплікатів, з допомогою яких агукають до немовлят. До арени мого словесного самовираження вело чотири проспекти імені випорожнень, відсилка до людської анатомії, тривіальний номінатив на будь-яку нагоду, два стандартні звертання до особи протилежної статі задля задоволення сексуальних потреб і їхня варіація, до якої я мав опосередковане відношення, позаяк моя матір вже давно була на тому світі.
Хай там як, а цього мені вистачало.
Не скажу, що з ніжністю згадую три роки в болоті та вкритих слизом кишлах Небесної Брами, але ніде правди діти: вони вплинули на моє становлення не менше (а то й більше), ніж два попередні десятиріччя на Старій Землі.
Уже невдовзі я обзавівся найближчими товаришами: Старим Шламом, бригадиром черпальників, Дядею, гопником, якому я давав на лапу, аби мене ніхто не чіпав, і Кіті — завошивленою лярвою, в якої я ночував, коли міг собі це дозволити. І в цьому мені добряче помагав мій вокабуляр.
99
Йдеться про Отців-Пілігримів (
100
Мається на увазі концепція гіпотетичного прямоточного рушія Буссара, запропонована у 1960 р. американським фізиком Робертом Буссаром (1928-2007). Принцип його дії полягає у використанні міжзоряної речовини (водню), що її космічний корабель захоплює потужним електромагнітним полем і використовує в якості робочого тіла термоядерного двигуна. Вважається, що максимальна швидкість, яку може досягти космічний корабель, оснащений відповідним рушієм, навряд чи зможе перевищити 0,2 с (швидкості світла). Дану концепцію часто використовують наукові фантасти, зокрема, починаючи з роману Поула Андерсона (1926-2001) «Tau Zero» [Тау нуль] (1970).
101