А вони похитували головами, посміхалися і йшли геть. Великих поетів рідко розуміють їхні сучасники.
Жовто-бурі хмари проливали на мене свій кислотний дощ. Я брів у болоті по пояс і чистив стоки міської каналізації від п'явичника. Старий Шлам загинув на другий рік нашого з ним знайомства, коли ми всі гарували на роботах із розширення Першого проспект-каналу до боліт Мідель-Зумпф. Нещасливий випадок. Спинався на слизову дюну по самітну сірчасту троянду, яку намагався порятувати від усе ближчої торкретувальної машини[110], аж раптом стався грязетрус. Невдовзі одружилася Кіті. Час від часу вона ще лярвувала для підробітку, але бачилися ми все рідше й рідше. Мине трохи часу, і після цунамі, що поглине Болотянськ, вона помре під час пологів. Я й далі писав поезії.
Ну, і як же це добре віршувати, можете поцікавитися ви, із куцим запасом у дев'ять правопівкульних слів?
Відповідь проста: я віршував без слів, які відіграють лише другорядну роль у поезії. А на першому місці — Істина. Я мав справу з Ding an sich[111], сутністю, що стоїть за тінню, сплітаючи могутні концепти, художні порівняння та зв'язки, ніби інженер із часів, що передували склу, пластику та хромалюмінію, і зводив хмарочос на остові з армованих сплавів.
Слова поволі верталися. Адже мозок має дивовижну властивість повторно навчатися і тренуватися. Немовбито все, що було втрачено у лівій півкулі, переховувалося деінде впродовж цього часу або ж просто повернулося запанувати над покинутими областями мозку, як піонери прерій, котрі повернулися на згарище після степової пожежі, полум'я якої зробило грунт іще родючішим. Якщо раніше просте слово, наприклад, «сіль», змушувало мене затинатися і хапати повітря ротом, а мій розум пірнав у вакуум, наче язик, що намацує порожнечу лунки, де колись у яснах ріс зуб, то зараз почали неквапом вертатися слова і фрази, як імена забутих товаришів по грі. Вдень я ішачив на слизових полях, а поночі сидів за щербатим столом і писав свої «Пісні» в шипучому вогнику лойового каганця. Якось Марк Твен розродився одною панібратською опінією: «Різниця між правильним словом і майже правильним словом така ж, як і між світлом та світляком»[112]. Це на свій лад фіглярство, але незавершене. За ті довгі місяці, впродовж яких народжувався зачин моїх «Пісень» на Небесній Брамі, я з'ясував, що різниця між реальним віднаходженням правильного слова і банальним прийняттям майже правильного не менша, ніж від удару блискавкою та її спостереженням із відстані.
Отже, мої «Пісні» з'явилися на світ і почали рости. Писані на тонюсіньких аркушах (продукт вторинної переробки волокна п'явичника, що тоннами йшли на туалетні потреби), видряпані дешевими фломастерами із конторського магазину, «Пісні» прибирали своєї форми. Коли повернулися слова і позаймали свої місця ніби свого часу розгублені шматочки стереоголоволомки, я заходився шукати потрібну форму. Пригадуючи уроки дона Бальтазара, я скуштував розміреної шляхетності Мілтонового епосу[113]. Упевнившись у своїх силах, я додав романтичної чуттєвості Байрона, крихту зрілості Кітсової вправності із мовою. Заколотивши всіх разом, я витримав трунок і приправив його дещицею блискучої цинічності Єйтса та понюхом туманної схоластичної зверхності Павнда. Я рубав, кришив і підкидав нових складників: владу над образами в стилі Еліота, відчуття місця Ділана Томаса, рокованість строфіки Делмора Шварца, наліт моторошності в Стіва Тема, благання невинності Салмуда Бреві, Датонову любов витіюватого римування, плотське шанування У та радикальну грайливість Едмона Кі Феррери.
І звісно, що врешті-решт я викинув геть цю мішанку і переписав «Пісні» у власному стилі.
Якби не Дядя, гопник із місцевих нетриськ, певно, я так і жив би на Небесній Брамі, копаючись у кислотних каналах удень та пишучи «Пісні» вночі.
У мене був вихідний, і я ніс свої «Пісні» — їхній єдиний примірник! — до книгозбірні в Головній конторі, бо хотів трохи попрацювати з матеріалом, аж раптом із провулка вивернув Дядя з двома своїми бугаями і став вимагати негайно йому заплатити місячне за «дах». В Атмосферному протектораті Небесної Брами універсальних карток не водилося, тому розплачуватися за борги доводилось облігаціями Компанії або ж підпільними марками. Я не мав ні того, ні іншого. Дядя став вимагати, щоб я дав йому покопатися в торбині. Навіть не замислившись, я йому відмовив. І помилився. Коли б я просто показав йому рукопис, то він би найпевніше виваляв його в болоті, надавав мені ляпасів і трохи понаїжджав. А так своєю відмовою я розлютив його і двох неандертальців-поплічників, які пошматували мою сумку, виваляли всі мої записи в багнюці і в буквальному сенсі віддухопелили мене ледь не до смерті.
Ну, і треба ж було такому статися, що того самого дня «емтешка» начвідділу контролю якості повітря у Протектораті з дружиною цього самого начальника на борту, яка прямувала на закупи до аркодужної крамниці житлового кварталу Компанії, пролітала низько наді мною, наказала своїй прислузі-андроїдам допомогти мені та зібрати розкидані аркуші «Пісень» й особисто супроводила мене до Конторської лікарні. Зазвичай, такі зв'язані борговими зобов'язаннями чорнороби, як я, лікувалися (якщо лікувалися взагалі) в амбулаторній Біоклініці, та персонал госпіталю не став сперечатися із дружиною начальника, тож мене прийняли (у непритомному стані), доглядали справжній лікар і дружина начальника, поки я гоївся в реабілітаційній цистерні.
Гаразд, уже закругляюся. У двох банальних словах. Поки я плавав у живлющому терапевтичному середовищі, Геленда — дружина начвідділу — прочитала мій рукопис. І їй сподобалося. Того самого дня, коли мене декантували в госпіталі, Геленда телепортувалася на Ренесанс, де показала «Пісні» своїй сестрі Філії, в котрої була подруга, чий коханець знався з одним із редакторів видавничого дому «Транслінія». Опритомнівши, я дізнався, що мені вправили зламані ребра, вилікували розтрощену вилицю, позбавили синців, подарували п'ять нових зубів та роговицю для лівого ока, а також запропонували контракт із «Транслінією».
За п'ять тижнів мою книгу надрукували. Ще за тиждень Геленда розлучилася зі своїм чоловіком і пошлюбувалася зі мною. Для неї це було всьоме, для мене — вперше. Медовий місяць ми провели на Анфіладі, а коли повернулися за місяць, то вже було розпродано понад мільярд примірників моєї книги — першого віршованого бестселера за останні чотири сотні років, — а я став багаторазовим мільярдером.
Моїм першим редактором у «Транслінії» була Тайріна Вінгрін-Фіф. Саме їй належала ідея назвати книгу «Вмируща Земля». (Пошуки в архівах виявили, що півтисячі років тому вже публікувався однойменний роман, але авторське право збігло, та й книгу вже давно вилучили з друку.) Саме їй спало на думку визбирати із «Пісень» ті розділи, що мали стосунок до ностальгії про фінальні дні Старої Землі. І саме вона вирішила вилучити ті частини, що, на її думку, занудили б читача: філософські пасажі, описи матері, омаж давнішнім поетам (де я погрався-поекспериментував із технікою віршування), якісь інтимні фрагменти — одним словом, усе, за винятком розповіді про ідилію завершальних днів, уже позбавлених тяжкого страху, відтак сентиментальної та прісної. За чотири місяці після виходу «Вмируща Земля» розійшлася накладом у два з половиною мільярди паперових копій — скороченої оцифрованої версії, доступної у вільному обігу інфосфери Речі Візуальної, крім того, її вирішили екранізувати для голографічної постановки. Тайріна зауважила, що час для книжки випав ідеальний... Первісний травматичний шок від смерті Старої Землі спричинив століття ефекту заперечення, так ніби Землі ніколи й не існувало, потім цей період поступився місцем пожвавленому інтересу до неї, кульмінацією якого став культ ностальгії за Старою Землею, що розквітнув геть на кожній планеті Мережі. Тож книга (хоч би й поетична) про завершальні дні Старої Землі вийшла в світ у потрібний момент.
Що стосується мене, то перші кілька місяців життя в статусі знаменитості у Гегемонії збивали з пантелику значно сильніше, ніж попередній перехід балуваного сина Старої Землі до категорії закріпаченої жертви інсульту на Небесній Брамі. Під час цих перших місяців я підписував паперові копії, проводив автограф-сесії факсом у понад сотні світів; виступав на шоу Мармона Гемліта «В прямому ефірі Всемережжя!»; познайомився із Сеністером Перо, Виконавчим директором, Друрі Файном, Головою Речі Спільної та кільканадцятьма сенаторами; промовляв перед Міжпланетним товариством літератрис і Спілкою письменників Луза; одержав почесні звання університетів Нової Землі та Кембриджу-2; мене віншували, інтерв'ювали, знімали, рецензували (із позитивним результатом), біографували (без дозволу), носили на руках, транслювали, підманювали. Я був заклопотаний.
110
111
112
The difference between the right word and the almost right word is the difference between lightning and the lightning bug
113