Выбрать главу

А потім одного прохолодного ранку я прокинувся під сірим небом своєї спальні, яка легко погойдувалася серед гілля у маківці мого дерева на планеті храмовників, і збагнув, що від мене втекла муза.

Я вже п'ять років не міг написати жодного рядка поезії. «Пісні» лежали розгорнутими у вежі на Денебі-Драй — після їхньої публікації вони розрослися аж на пару сторінок. Свої романи я писав із допомогою мисленнєвих процесорів, і коли я зайшов до кабінету, один із них, що лишався ввімкненим, одразу надрукував: «ДІДЬКО, ЩО Я ЗРОБИВ ЗІ СВОЄЮ МУЗОЮ?»

Ці слова дещо промовляють про якість тієї писанини, якою я займався, якщо муза накивала п'ятами непоміченою. Тим, хто жодним боком не причетний до світу красного слова і ніколи не піддавався жодному творчому поруху душі, розмова про муз може видатися фігурою мовлення чи витіюватою метафорою. Проте для всіх, хто живе зі Слова, їхні музи реальні та необхідні, ніби податлива глина скульптора. І коли тобі пишеться — по-справжньому пишеться, — то це все одно, що мати канал «світло+» із богами. Жоден справжній поет не в змозі пояснити те п'янке завзяття, коли розум перетворюється на інструмент на кшталт пера чи мисленнєвого процесора, який упорядковує та виражає все, що йому явиться в одкровенні, яке йде звідкись інде.

Моя ж муза втекла. Я шукав її в інших світах власної квартири, але у відповідь тільки тиша відлунювала од всіяних мистецтвом стін та порожніх кімнат. Я телепортувався та літав до своїх улюблених місць, спостерігав за заходом множинних сонць в обвітрених степах Трави та за нічним туманом, за яким ховаються ебенові кручі на планеті Невермор-Дарма! І хоча я звільнив мозок від макулатури нескінченних «Вмирущих Земель», моя муза навіть напошепки не відізвалася до мене.

Я шукав її в алкоголі та флешбеку, вертаючись під ним у свої плідні дні на Небесній Брамі, коли її натхнення без угаву дзижчало в моїх вухах, заважаючи працювати, будячи зі сну. Але наново пережиті години та дні промовляли до мене приглушено й фальшиво, наче я ставив у програвач ушкоджений аудіодиск забутого Богом століття.

Моя муза втекла.

У кабінеті Тайріни Вінгрін-Фіф, котру підвищили з головного редактора відділу паперових публікацій до посади видавця, я роз'явився із телепорту саме в той момент, на який мені було призначено. Її нове робоче місце знаходилося на останньому поверсі Шпиля «Транслінії» на ЦТК — це все одно що сидіти на вкритій килимом найвищій та найстрімкішій вершині Галактики, — над яким розкинувся лише невидимий купол ледве поляризованого поля-перепони, що змикалося по периметру кабінету над краєм шестикілометрової прірви. Цікаво, подумалося мені, чи хтось із її авторів не забагав кинутися в це провалля?

— З новим опусом? — поцікавилася Тайріна. Того тижня в модному світі домінував Луз. Причому «домінував» — саме те слово: моя редактор одягнулася в шкіру та залізо, її шию та зап'ястки прикрашали іржаві шипи, а через плече та ліву грудь біг масивний патронташ. І набої виглядали достоту як справжні.

— Ага, — мугикнув я і кинув їй коробку з рукописом на стіл.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — зітхнула вона. — І коли ти вже навчишся відправляти свої книжки електронкою, а не привозити їх сюди власноруч роздрукованими?

— Мені напрочуд до вподоби робота кур'єра. Особливо, коли йдеться аж про такий роман.

— О!

— Так. Не хочете його підчитати?

— Я впевнена, ти витримав свою високу планку, Мартіне, — клацає Тайріна чорними нігтями по набоях. — Мені не потрібно для цього його гортати.

— Ну, будь ласка, — наполягав я.

— Чесно, — не здавалася Тайріна, — в цьому немає жодної потреби. Я сама нервуюся, коли доводиться читати нові книги в присутності їхніх авторів.

— Тільки не в цьому випадку, — правив я далі. — Поглянь тільки на перші сторінки.

Напевно, щось у моєму голосі її насторожило, бо вона трошки насупилася і відкрила коробку. Читаючи першу сторінку, вони ще більше спохмурніла, після чого нашвидкуруч погортала машинопис.

На його першій сторінці було єдине речення: «А потім одного прекрасного ранку в жовтні Вмируща проковтнула саму себе, здригнулася, конаючи, в корчах і зрештою пустилася духу». Інші двісті дев'яносто дев'ять сторінок були чистими.

— Мартіне, це жарт?

— Нєа.

— Тонкий натяк? Хочеш почати новий цикл?

— Анітрохи.

— Не можу сказати, що ти нас заскочив зненацька, Мартіне. Наші фабульники придумали тобі кілька захопливих ідей для нових циклів. Пан-Субвайзі вважає, наприклад, що ти — ідеальна кандидатура для серії романів за мотивами голографічних пригод Багряного Месника.

— Можете запхнути собі цього Месника поглибше у своє корпоративне дупло, Тайріно, — від щирого серця промовив я. — Я зав'язав із «Транслінією» та цією пережованою кашею, яку ви видаєте за художню літературу.

Тайріна навіть оком не змигнула. Сьогодні зуби в неї не мали гострих коронок, зате були вкриті іржею до пари з шипами на зап'ястках та ошийнику.

— Мартіне, Мартіне, Мартіне, — вкотре зітхнула вона, — ти навіть не уявляєш, наскільки сильно тобі доведеться «зав'язати» з «Транслінією», якщо ти не вибачишся і не покинеш весь цей дитсад. Але це може зачекати до завтра. Шуруй додому, проспись і гарненько ще раз про все подумай.

— Мамзель, та я вже вісім років як не був настільки тверезим, — розреготався я. — До мене просто не одразу дійшло, що насправді моя писанина — це гівно... що за весь цей рік в усій Мережі не надруковано жодної хоч трошки пристойної книжки. Мені настав час зійти на берег із вашого пароплава.

Тайріна підвелася. І я одразу помітив, що на фальшивому суконному чересі висів армійський жезл смерті. Хотілося вірити, це була така сама дизайнерська симуляція, як і все решта на її костюмі.

— Послухай, ти, бездарний літературний реміснику, — прошипіла вона. — Ти належиш «Транслінії» з усім гамузом. Ще один вибрик, і ми тебе засадимо базграти готичні романтичні історійки під іменем «Розамунда Крутигузка». Так що шуруй додому, проспись і починай працювати над «Вмирущою Землею — 10».

Я всміхнувся і похитав головою.

— Ти нам досі винний майже мільйон марок авансу, — примружилася Тайріна. — Так що одне наше слово Службі зборів, і в тебе відберуть усю твою квартиру. Залишать, трясця твоїй матері, хіба що той плавучий нужник. Житимеш там і засиратимеш океан.

Я востаннє розреготався.

— Це біотуалет із рециркуляцією, — проказав я. — А крім того, вчора я продав свою квартиру. Квитанцію про ліквідацію сальдо, що стосується мого авансу, мали вже надіслати.

Тайріна схопилася за пластикову ручку жезла:

— Ти же в курсі, що нам належить вся концепція «Вмирущої Землі»? Ми просто дамо комусь іншому писати ці книжки.

— Прапор їм у руки, — кивнув я.

Коли мій колишній редактор збагнув, що я абсолютно серйозний, щось надломилося в її голосі. Я відчував, що вона мала б якісь плюси від того, якби я залишився.

— Послухай, Мартіне, — промовила вона. — Я впевнена, що ми можемо розрулити цю ситуацію. На днях я говорила з директором про те, що твої аванси не такі вже й великі і що «Транслінія» має дозволити тобі працювати з новими сюжетами...

— Тайріно, Тайріно, Тайріно, — зітхнув я. — Прощавай.

Я телепортувався спочатку на Ренесанс-Вектор, а потім на Ощадливість, звідки спіновим зорельотом вирушив у тритижневу подорож до Есквіта і його велелюдного королівства Сумного Короля Біллі.

Начерк віньєток про Сумного Короля Біллі:

Його Величність Король Вільгельм XXIII, суверен Віндзорів-у-Вигнанні, трохи скидається на воскову свічку в подобі людини, яку залишили біля гарячої плити. Сутулими плечима біжать неслухняні пасма довгого волосся, а глибокі брижі на чолі якимсь чином просочуються вниз до сіточки зморщок навколо очей із поглядом басет-гаунда, і знову тікають у напрямку «на шість годин», долаючи борозни та пруги напруги аж до індичих складок на шиї та другого підборіддя. Антропологам Король Біллі нагадує ляльок-бабайок Загуменної Кіншаси, дзенгностикам — Будду-Жалібника зі спотвореного пожежею храму на Тай-Чжині, а деяких істориків медіа змушує гарячково порпатися в архівах та шукати на фотографії старого актора пласких фільмів, котрого звали Чарлз Лотон[116]. Мені цей ряд нічого не говорить, і коли я дивлюся на короля Біллі, то згадую про давно загиблого наставника, дона Бальтазара, точніше ту мочиморду, на яку він перетворювався після тижневого запою.

вернуться

116

Чарлз Лотон (Laughton, 01.07.1899, м. Скарборо, Півн. райдинг Йоркширу, Англія, В. Британія — 15.12.1962, м. Лос-Анджелес, Каліфорнія, США) — видатний англійський актор театру та кіно, сценарист і режисер. Найкращий випускник Королівської академії драматичного мистецтва свого року (м. Лондон, 1926). Дебютував на сцені в ролі Осипа у «Ревізорі» за п'єсою Миколи Гоголя. Загалом зіграв у 41 виставі та 55 кінокартинах, лауреат премії Американської кіноакадемії за найкращу чоловічу роль 1933 р. — втілення образу короля Генріха VIII в історичній драмі «Приватне життя Генріха VII», реж. Александер Корда). Мав успішну на загал кар'єру в Голлівуді, був відомим промовцем та колекціонером мистецтва. Помер від раку нирок.