Понура слава Сумного Короля Біллі перебільшена. Він часто сміється, просто йому не пощастило, що більшості людей його характерне хихотіння радше скидається на хникання.
Проти власної фізіогноміки не підеш, а у випадку Його Високості вся його персона говорить про типаж «фігляра» або ж «жертви». Він носить повсякчас одяг (якщо його таким можна визнати), який перебуває у непроминальному стані анархії і кидає виклик почуттям смаку та кольору у слуг-андроїдів, і таким чином періодично й одночасно конфліктує із самим собою та довкіллям. Уся подоба короля Вільяма значно більша від кравецького хаосу, адже монарх навіть пересувається, тягнучи за собою сферу дезабільє: то в нього ширінка розстебнута, то він роздер і пошматував свою оксамитову мантію, яка магнетичним чином притягає до себе всі крихти з підлоги, а то його ліва мереживна манжета закасана вдвічі гірше від правої, яка, в свою чергу, виглядає так, ніби її мокали у варення.
Ви мене розумієте.
Попри все це Сумний Король Біллі вдумливий і пристрасний поціновувач образотворчого мистецтва і літератури, рівні якому світ не бачив із часу Відродження на Старій Землі.
До певної міри Сумний Король Біллі — це опецькуватий хлопчина, який вічно притискається лицем до вітрини крамнички з солодощами. Він полюбляє та шанує музику, але не грає на жодному інструменті. Експерт у балеті та граційності, Його Високість — вайло, яке рухається вкрай незграбно і комічно падає на зад. Завзятий читальник, знавець-фахівець поезії і її несхибний критик та адвокат, король Біллі недорікувато затинається і соромиться читати власні вірші чи прозу на людях хай кому.
Король Біллі допарубкувався аж до шістдесятирічного віку. Він мешкає на своїх суверенних двох тисячах квадратних миль у ветхому палаці, схожому на ще один комплект пожмаканих монарших шат. Про нього ходять анекдоти. В одному з них ідеться про те, як один знаменитий маляр, протеже Його Величності, зустрів якось свого патрона, вкрай замисленого, в саду, коли той із понуреною головою, з руками, закладеними за спину, прогулювався серед рослин, ступаючи однією ногою на доріжку, а іншою — в болото обіч неї. Митець вітає свого мецената, а Сумний Король Біллі підводить погляд і, кліпаючи очима, ніби прокинувшись від тривалого сну, питає: «П-п-переп-п-п-рошую, — говорить Його Високість до спантеличеного художника, — ви не п-п-підкажете м-м-мені, а я йшов до палацу чи від п-п-палацу?» — «До палацу, Ваша Величносте», — відказує митець. — «О, ну то добре, — зітхає король. — Значить, я вже обідав».
А потім спалахнуло повстання Горація Гленнон-Гайта і загумінковий світ Есквіта опинився на його шляху. Есквіт не переживав (адже Гегемонія запропонувала їм космічний флот своїх Збройних сил на захист), проте воскова свічка монарха Монако-у-Вигнанні, стала танути ще швидше — принаймні, так мені здалося, коли викликали мене.
— Мартіне, — спитав Його Величність, — ти ч-ч-чув про б-битву за Фомальгаут?
— Ага, — буркнув я. — Навряд чи нею варто сильно перейматися. Ґленнон-Гайту саме такі світи, як Фомальгаут, і потрібні... дрібні, пара тисяч колоністів, багато корисних копалин і більш-менш серйозний час-у-борг, щоб туди дістатися... скільки там до них?., двадцять стандартних місяців від Мережі?
— Двадцять три, — виправив мене Сумний Король Біллі. — То т-т-ти гадаєш, небезпека н-н-нам не загрожує?
— Нєа, — похитав я головою. — Три тижні для реального переходу і час-у-борг, менший від року, означають, що Гегемонія в будь-який момент спроможна перекинути сюди війська з Мережі швидше, ніж генерал дістанеться сюди на своїх спін-зорельотах від Фомальгаута.
— Можливо, — міркував Сумний Король Біллі, поволі хилячись на глобус, а потім різко підскочивши, коли його куля стала провертатися під його вагою. — Але т-т-тим-не-менше я вирішив розпочати свою н-н-новочасну Гіджру.
Від здивування я просто кліпнув очима у відповідь. От уже два роки, як Біллі періодично повертався до задуму перемістити деінде все своє королівство вигнанців, та я ніколи не думав, що він піде до кінця.
— К-к-кораблі вже готові на Парваті, — правив він далі. — Есквіт дав добро п-п-п... забезпечити транспортом до Мережі.
— А як же палац? — вигукнув я. — А бібліотека? Угіддя і землі?
— Звісно роздаровані, — проказав Король Біллі, — але вміст книгозбірні рушає в подорож із нами.
Я присів на бильце отоманки з кінського ворсу і потер щоку. Хоч за той десяток років, що я їх провів у цьому королівстві, мені пощастило зробити кар'єру від монаршого підданця-протеже до його ж наставника, повірника і друга, та я все одно ніколи не вдавав, що до кінця розумію скуйовджену енігму самодержця. Коли я вперше тут опинився, він мене одразу прийняв:
— Волієте п-п-приєднатися д-д-до нашої маленької к-к-колонії обдарувань? — поцікавився він у мене.
— Так, Ваша Величносте.
— А якщо залишитеся з н-н-нами, то нап-п-пишете щось схоже на «В-м-м-мирущу Землю»?
— Тільки через мій труп, Ваша Величносте.
— Знаєте, а я їх читав, — проказав маленький чоловічок. — Б-б-було дуже цікаво.
— Ви надто ласкаві до мене, сір...
— Д-д-дурниці, пан-Силене. Ваші романи б-б-були цікаві, тому що хтось проїхався по них катком і позалишав у них усе найгірше.
Я вишкірився у відповідь, раптом осягнувши, що мені подобатиметься мій Сумний Король Біллі.
— Зате ваші «Пісні», — зітхнув він, — ото б-б-була книга. М-м-можливо, найкраща п-п-п... вірші, що з'являлася в Мережі за останні дві сотні років. Як вам пощастило пропхнути їх у друк попри політику пересічних смаків, я ніколи не дізнаюся. Ми замовили у к-к-королівстві двадцять тисяч примірників.
Я заледве схилив голову, розгублений і безсловесний, уперше з періоду після інсульту двадцять років тому.
— Нап-п-пишете щось схоже на «П-п-пісні»?
— Я прибув до вас, щоби спробувати це зробити, Ваша Величносте.
— Ну, тоді ласкаво просимо, — відповів Сумний Король Біллі. — Житимете у західному крилі п-п-п... замку, біля мого кабінету, чиї двері завжди для вас відкриті.
Тепер же я дивився на замкнуті стулки дверей його кабінету і на маленького монарха, котрий, навіть усміхаючись, виглядав, ніби ось-ось розридається.
— Гіперіон? — уточнив я. Він часто при мені згадував про колоніальний здичавілий світ.
— Саме так. «Ембріоносці» з андроїдами там уже кілька років, М-М-Мартіне. Торують, так би мовити, шлях.
Я здивовано повів бровою. Багатства короля Біллі були пов'язані не з наявними активами його королівства, а із серйозними інвестиціями в економіку Мережі. Але навіть за таких умов, якщо він потайки займався реколонізацією не один рік, то вартувало йому це просто небувалої ціни.
— Ти п-п-пам'ятаєш, Мартіне, чому п-п-перші колоністи назвали п-п-п... цей світ Гіперіоном?
— А як же. Ще до Гіджри на одному з супутників Сатурна існувало крихітне володіння-фригольд[117], якому було не вижити без поповнення власних запасів на Землі. Тож там прийняли рішення емігрувати до котроїсь із загумінкових планет, а новий, досліджений власними силами світ назвали на честь рідного сателіта.
— І ти ж розумієш, чому ця назва неабияк пасує саме до нашої виправи? — невесело всміхнувся король Біллі.
Секунд десять у мене пішло на те, щоби збагнути зв'язок.
— Кітс! — викрикнув я.
Кілька років тому, вже наприкінці тривалої дискусії про сутність поезії, король Біллі поцікавився в мене, хто, на мою думку, володів найчистішим поетичним словом усіх часів.
117