— Найчистішим? — перепитав я. — Ви хотіли сказати, був найвеличнішим поетом?
— Ні-ні, — похитав головою Біллі. — Сперечатися про велич поета безглуздо. Мені цікава твоя думка про найчистіше поетичне слово... найближче до відображення суті поезії в твоєму уявленні.
Я обмірковував свою відповідь пару днів і повідомив її королеві Біллі, коли ми вдвох спостерігали за обома призахідними сонцями з крутояру неподалік від палацу. Бурштиновим моріжком до нас тягнулися червоні і голубі тіні.
— Кітс, — заявив я.
— Джон Кітс, — прошепотів Сумний Король Біллі. — А-а-а! — і за хвильку спитав: — Чому він?
І я переповів йому все, що знав про поета дев'ятнадцятого століття Старої Землі. Про його виховання, навчання і ранню смерть... але в основному, про його життя, майже повністю присвячене містерії та красі поетичної творчості.
Тоді Біллі мені здався зацікавленим. Тепер же він справляв враження одержимого, коли, змахнувши рукою, ввімкнув голографічну модель, що чи не заповнила собою весь кабінет. Я рушив уперед, пірнувши у гори та будівлі і худобу на випасі, намагаючись роздивитися все якнайкраще.
— Споглянь на Гіперіон, — врочисто прошепотів мій меценат, який не затинався, коли був надто захоплений чимось. Краєвиди на голограмі змінювалися один за одним: прирічкові міста, морські гавані, гірські замки, місто на узвишші, сповнене статуй до пари химерним спорудам у сусідній долині.
— Гробниці часу? — уточнив я.
— Вони самі. Найбільша загадка відомого нам усесвіту.
— Вони ж, блядь, порожні, — не стримався я, спохмурнівши від гіперболи. — Стоять пустісінькі від часу, коли їх відкрили.
— Це джерело незбагненних антиентропійних полів, які там і досі можна спостерігати, — правив далі король Біллі. — Одне з небагатьох явищ, коли не брати до уваги сингулярності, що здатні похитнути підвалини самого часу.
— Теж мені біном, — не погодився я. — Напевно, то щось на кшталт антикорозійної фарби на металі. Збудували-то їх навіки, але ж вони порожні. А ще хотів спитати, з якої це радості ми тепер цікавимося технологічними звершеннями?
— Не технологічними, — зітхнув король Біллі, укриваючись, ніби підтала свічка, глибшими зморшками, — а містичними. Химерність і дивовижа місця, що так потрібна деяким творчим душам. Бездоганне поєднання класичної утопії та язичницьких містерій.
Я байдуже здвигнув плечима.
Сумний Король Біллі змахнув голограму рукою.
— То твоя п-п-поезія поліпшилася? — спитав він.
— Ні, — схрестив я на грудях руки та зиркнув на монаршого гнома-гевала.
— А м-м-муза не повернулася?
Я промовчав. Якби поглядом можна було вбивати, то вже надвечір ми б усі волали «Король помер! Хай живе король!»
— Дуже д-д-добре, — проказав він, усім своїм виглядом доводячи, що інколи може здаватися не тільки вкрай сумним, а й напрочуд самовдоволеним. — П-п-пакуй валізи, синку. Ми летимо на Гіперіон.
(Зйомка «із затемнення»)
«Ембріоносці» Сумного Короля Біллі плавають у ляпіс-лазуровому небі, наче золоті кульбабки. На трьох материках пнуться вгору білі міста: Кітс, Ендіміон, Порт-Романс... і, власне, Місто поетів. Понад вісім тисяч прочан-любителів Мистецтва, що жадають визволитися од тиранії посередності та поглянути навколо свіжим поглядом у цьому грубо обтесаному світі.
Впродовж першого століття по Гіджрі Есквіт і Віндзори-у-Вигнанні стали осередком біовиробництва андроїдів, і тепер ці синьошкірі друзі людини гарували та ішачили з усвідомленням того, що коли вони завершать свої труди, то нарешті стануть вільними. Здіймалися білі міста. Тубольне населення, якому набридло вдавати дикунів, повиходило зі своїх сіл та лісів і заходилося допомагати відбудовувати колонію відповідно до більш людських стандартів. Цей світ нічого не підозрював, коли, ще на крок наближаючись до своєї мрії, Сумний Король Біллі спустив на нього розморожених з анабіозу технократів та бюрократів з екократами.
Поки ми дісталися Гіперіона, то генерал Горацій Ґленнон-Гайт був уже мертвий, його нетривалий, але жорстокий заколот придушений, але вертатися назад ніхто не став.
Дехто із більш пошарпаних митців та ремісників зневажили Містом поетів і скніли своїм пошарпаним, зате творчим животінням у Джектауні, або Порт-Романсі, або й узагалі на передньому краї все дальшого прикордоння. Я ж нікуди не рипався.
У перші роки на Гіперіоні музи віднайти не вдалося. Для декого все це — збільшення відстаней при обмеженому транспортному сполученні (ненадійних «емтешках», малочислених екранольотах), зменшення ролі штучного інтелекту через обмежений доступ до інфосфери, відсутність зв'язку з Річчю Спільною і єдиний передавач плюс-сигналів вилилось у нові творчі сили, переусвідомлення того, що значить бути людиною і митцем.
Принаймні так мені розповідали.
А муза так і не прийшла. Мої вірші, як і раніше, були технічно довершеними та мертвими, ніби дохла кішка Гаклберрі Фінна.
Я вирішив накласти на себе руки.
Однак перед цим провів трохи часу (мінімум дев'ять років) забезпечуючи новий Гіперіон єдиним видом громадських послуг, яких йому бракувало — декадансом.
У біоскульптора з таким вдалим іменем Ґрауманн Од-Рубай я справив собі кошлаті боки, ратиці і цапині ноги сатира. Я відростив собі бороду і видовжив вуха. А ще Ґрауманн попрацював над моїм чоловічим агрегатом. Поповзли чутки. Юні поселянки, тубольці, дружини наших вірних синьошкірих містобудівельників та першопрохідців — усі чекали на гостини єдиного сатира на Гіперіоні або й самі призначали йому побачення. Тепер я знав, що насправді означають слова «пріапічний» та «сатиріаз». Окрім цієї нескінченної низки подвигів на сексуальному поприщі, я доклався до того, щоби легендарної слави набули мої алкогольні загули, і мій словниковий запас став наближатися до перших днів по інсультові.
Це було охуєнно. Все було заїбись.
І от тієї ночі, коли я вже вирішив пустити собі кулю в лоба, явився Ґрендель.
Начерк віньєток про турне нашого монстра:
Справдилися наші найстрашніші кошмари. Щось лихе уникає світла. Тіні Морбіуса й крелів[118]. Піддайте, мамо, вогню — сьогодні прийде Ґрендель.
Спершу ми гадали, що зниклі без вісти просто десь собі завіялися. На мурах нашого міста не стояли вартові, та й мурів, власне, ніяких не було і жоден воїн не боронив наші хороми й палати. А потім чоловік заявляє про зникнення дружини, яка, повечерявши з ним, не дійшла до дитячих спалень підгорнути малечі постіль. По тому серед тижня на свій виступ в Амфітеатрі поетів не явився абстрактний артист-бомбіст Гобан Крістус — уперше за вісімдесят років на театральному коні. Став зростати неспокій. Сумний Король Біллі повернувся з Джектауна, де тяжко наглядав за ходом реконструкції, і всім пообіцяв посилити заходи безпеки. Навколо міста сплели справжнісіньку мережу із сенсорів. Офіцери Бортової безпеки обнишпорили всю територію Гробниць часу, але нічого не знайшли в їхніх руїнах. Механіки побували на входах до лабіринту в ногах Нефритової гробниці, пройшли його вглиб на шість кілометрів, та нічого не виявили. Пілотовані й автоматичні екранольоти обшукали все між містом і хребтом Вуздечка, не зловивши на радари нічого, крім теплової сигнатури скельного вугра. Впродовж кількох місцевих тижнів більше ніхто не зникав.
А потім сталися перші смерті.
Скульптора Піта Ґарсію знайшли у власній студії... і спальні... і в дворі за нею. Начальник офіцерів Бортової безпеки Труїн Гайне здуру заявив новинарям: «Його наче роздерла якась порочна звірина. Але я в житті не бачив тварини, що здатна була би таке зробити з людиною».
Потайки нас усіх проймає приємний дрож і зашпори. Це правда, діалоги нікудишні, ніби зціджені з мільйонів фільмів та голографічних картин, якими ми себе лякали, але ж тепер ми всі — учасники вистави.
Спочатку всі підозрюють очевидне: на волю поміж нас вирвався якийсь психопат, який убиває з допомогою пульсаційного ножа або пекельного батога. І цього разу йому (чи їй) не вистачило часу позбутися тіла. Сердешний Піт.
118
Доктор