Начальника офіцерів Бортової безпеки Гайнса звільнено, й управлінцеві міста Пруетту Його Величність дарує право набрати, підготувати та озброїти міську поліцію у складі, приблизно, двадцяти осіб. Ходять чутки, що на детекторі брехні перевірять усе шеститисячне населення Міста поетів. По вуличних кафе тільки й розмов, що про порушення громадянських прав... суто формально ми же не входили до складу Гегемонії (то чи мали ми ці права взагалі?)... а легковажні ловці вигадують план, як спіймати душогубця.
А потім почалася різня.
В убивствах не прочитувалася жодна логіка. Трупи знаходили по двоє, по троє, по одному чи й узагалі не знаходили. Дехто зникав безслідно. По інших лишалися літри пролитої крові. Жодних свідків і вцілілих. Місце злочину не відігравало ніякої ролі: родина Веймонтів займала одну з хатинок на віллах у навколишнім передмісті, Сіра Роб навіть кроку не ступила зі своєї вежі-студії в центрі, дві жертви зникли на самоті глибокої ночі, гуляючи, напевно, в Саду Дзен, зате доньку канцлера Лемана не вберегли персональні охоронці у ванній кімнаті, де вона перебрала сама на сьомому поверсі палацу Сумного Короля Біллі.
На Лузі, в Центрі Тау Кита чи добрій дюжині інших планет Мережі смерть навіть тисячі осіб — всього лишень другорядна новина (одним рядком в інфосфері чи на розвороті ранкової газети). Зате в шеститисячному центрі п'ятдесятитисячної колонії десяток убивств (як той вирок страчуваному вдосвіта чоловіку[119]) сприяє неабиякій концентрації уваги.
З однією із перших жертв я був знайомий. Сіссіпрісс Гарріс була однією з перших — і однією із найзавзятіших — жертв моїх сатиричних завоювань. Прекрасна дівчина. Довгі біляві коси, надто м'які, щоб можна було повірити в їхню справжність. Колір шкіри ніби в щойно зірваного з гілки дерева персика — надто невинного, щоби про доторк до нього можна було мріяти. Неймовірно бездоганна краса — зірвати таку квітку мріють навіть у найбільш сором'язливих чоловічих снах. Тепер квітку Сіссіпрісс зірвали по-справжньому. Знайшлася тільки її голова. Вона лежала горілиць на площі Лорда Байрона, ніби дівчину по горло залили рідким мармуром. Щойно почувши про перші подробиці, я вже точно знав, із якого роду істотою ми маємо справу. Адже кіт, який у нас жив у маминій господі, майже кожного літнього ранку залишав нам на порозі південного дворика аналогічні офіри — голову миші, яка лупила на нас із пісковикових плит оченята і дивилися вгору своїм щирим та приголомшеним поглядом гризуна. Або вивірки — з її зубатим вишкіром. Усе це були трофеї гордовитого, але зголоднілого хижака.
Сумний Король Біллі прийшов у гості, коли я працював над «Піснями».
— Доброго ранку, Біллі, — проказав я.
— А де поділася «Ваша Величносте»? — буркнула Його Величність, висловлюючи рідкісний напад ураженого королівського самолюбства. Король не затинався від часу, коли спусковий катер монарха приземлився на Гіперіон.
— Доброго ранку, Біллі, Ваша Величносте.
— Гррр, — загарчав мій сеньйор, посуваючи якісь папірці, щоби врешті вмоститися у єдиній баюрці пролитої кави на в цілому сухому ослінчику. — Знову пишеться, Силене?
Я не бачив сенсу заперечувати очевидне.
— Ти завжди працював пером?
— Ні, — відказав я, — тільки коли це щось варте прочитання.
— І це варте? — він тицьнув пальцем на невеличкий стіс рукописів, які в мене скупчилися за два місцеві тижні роботи.
— Так.
— Так? Звичайнісіньке собі «так»?
— Так.
— Скоро я зможу почитати?
— Ні.
Король Біллі зиркнув униз і помітив, що лівою ногою вліз у калюжу кави. Він спохмурнів, перемістився та витер рештки рідини полою плаща.
— Ніколи?
— Хіба що переживеш мене.
— Ну, я так і планую, — заявив король. — А от ти зійдеш нанівець, скачучи цапом по королівській пастві.
— Проба метафори?
— Анітрохи, — похитав головою король. — Банальне спостереження.
— Востаннє я краєм ока дивився на паству в дитинстві у маминій кошарі, — і далі огризався я. — А їй самій я проспівав обіцянку, що наступного разу гратиму овець тільки з її дозволу. — І поки король Біллі скорботно дивився на мене, я проспівав кілька тактів стародавнього мотивчику: «Говца-бвца-ов-ца-ца».
— Мартіне, — проказав монарх, — хтось або щось убиває мій народ.
— Я в курсі, — відклав я вбік перо.
— Мені потрібна твоя допомога.
— Яка ще, на Бога, допомога? Мені що, треба вистежити убивцю, ніби якому детективу з ГТБ? Може, нахрін, іще битися з ним до смерті біля Райхрін-баського водоспаду[120]?
— Мене б це влаштувало, Мартіне. Але поки що вдовольнюся парою розумних слів та порад.
— Слово номер один, — гаркнув я. — Тупо було сюди приходити. Слово номер два — і тупо залишатися. Ну, і порада перша, вона ж і остання — гуляй!
— Гуляти з міста? Чи одразу із Гіперіона?
Я здвигнув плечима.
Його Величність підвівся і прогулявся до вікна мого крихітного кабінету. Його вікна виходили на цегляну стіну автоматизованого заводу із переробки сміття, що знаходилася по той бік провулка завширшки в три метри. Король Біллі розглядав цей пейзаж:
— Тобі відома, — спитав він, — стародавня легенда про Ктиря?
— Чув краєм вуха.
— Тубольні племена пов'язують цього монстра з Гробницями часу.
— А ще вони вимазують животи фарбою на день урожаю та шмалять махорку.
На таку мудрість король Біллі кивнув.
— Загін піонерів Гегемонії стерігся цього району. Вони встановили тут багатоканальні передавачі і розбивали табори на південь від Вуздечки.
— Послухай... те, Ваша Величносте, — відповів я. — Чого вам кортить? Відпущення гріхів за те, що налажали і збудували тут місто? То я відпускаю. Іди, сину, і гріши далі. А тепер, Ваша Королівськосте, adiós. Мені треба набазграти трохи сороміцьких лімериків.
— Ти рекомендуєш евакуювати місто, Мартіне? — так і дивлячись у вікно, спитав король Біллі.
— Звісно, — майже не вагаючись, відказав я.
— І ти поїдеш звідси з ними?
— Чом би й ні?
— Тонно поїдеш? — розвернувся і подивився мені в очі король.
Я змовчав. А за хвилину відвів погляд.
— Так я і думав, — промовив правитель планети. Він склав пухлі руки за спиною і знову витріщився на стіну. — Був би я слідчим, то вже мав би підозри. Найбезплідніший громадянин знову пише після десятирічної мовчанки всього лишень... так, Мартіне?.. після двох днів, що минули від перших убивств. Він начисто зникає з суспільного життя, де раніше панував, і витрачає час на епічну поему... і сором'язливі, навіть юні діви можуть не боятися його цапиного запалу.
— Цапиного запалу, ясновельможний пане? — зітхнув я.
Король Біллі подарував мені погляд через плече.
— Гаразд. Розкусили. Зізнаюся. Я їх усіх порішив і скупався в їхній крові. Працює, сука, наче літературний афродизіак. Я так прикидаю, сто... може, ще триста жертв... максимум, і нова Книга готова до друку.
Король Біллі знову втупився у вікно.
— Що таке? — викрикнув я. — Не віриться?
— Ні.
— Чому ні?
— Тому що, — пояснив король, — я знаю, хто вбивця.
Ми сиділи в затемненій виїмці голографічної ніші і дивилися, як Ктир убив романістку Сіру Роб та її коханця. Освітлення було вкрай погане, і шкіра жінки середнього віку блідо фосфоресціювала у той час, як білі сідниці її значно молодшого партнера справляли враження окремого від його решти засмаглого тіла органу, що ніби плавав у тьмяному присмерку. Їхнє плотське кохання якраз сягнуло своєї шаленої кульмінації, коли сталося незбагненне. Замість того, щоби зробити завершальні поштовхи і завмерти в несподіваній паузі оргазму, молодик, здавалося, піднісся в повітрі, геть ніби Сіра із силою викинула його з власного тіла. А звукова доріжка на диску, що до цього повнилася тривіальними зітханнями, хеканням, стогоном та настановами (звичайними для такого роду діяльності), раптом розірвалася криками — спершу юної особи, а потім і самої Сіри.
119
Вислів приписується
У точності цитата Семюела Джонсона має такий вигляд: «When a man knows he is to be hanged in a fortnight, it concentrates his mind wonderfully» (
120
Див. Артур Конан Дойл. Остання справа Холмса (The Final Problem, 1893; укр. пер. Миколи Дмитренка, 1990).