Із глухим гупанням тіло молодика гепнулося об стіну за кадром. І тіло Сіри лишилося лежати в трагікомічній вразливості із широко розведеними ногами та розкинутими руками, розпластаними персами та блідими стегнами. Голову вона була закинула в екстазі назад, але тепер в неї був час підвести її, щоби глядачі побачили, як вираз близького оргазму поступається місцем напрочуд схожим рисам шоку і гніву. Вона розкрила рота, щоби щось прокричати.
Слів не пролунало. Лише схожий на розтин дині звук, із яким леза проникають у плоть, звук, із яким гак зривається із сухожиль та кісток. Голова Сіри впала на спину, неймовірно широко розкрилися вуста, а під грудиною вибухнуло все тіло. Щось його чикрижило так, як наче невидима сокира рубала останки Сіри Роб на дрова. Автопсію довершили непомітні оку скальпелі, бокові надрізи з'являлися, немовби працював божевільний хірург, документуючи свою улюблену операцію в непотребному сповільненому фільмуванні. Це була брутальна вівісекція. Вівісекція колись живої людини, бо коли кров перестала розлітатися навсібіч і минули конвульсії, тіло Сіри обм'якнуло знов із широко розведеними ногами, у відлунні непристойної демонстрації внутрішніх органів. І потім — найкоротшої з можливих митей — край ліжка проявилася розмита червоно-хромована пляма.
— Стоп-кадр. Збільшити. Контраст, — наказав домашньому комп'ютерові король Біллі.
І ляпка на зображенні перетворилася на голову із наркотичного кошмару: обличчя — череп зі сталі і хрому, щелепа — механізований гібрид вовчої пащі та парового екскаватора, рубінові лазери очей печуть із-за кривавих самоцвітів, кривий шип-клинок, що здіймається сантиметрів на тридцять із лоба живого срібла, і всіяний терновинням карк.
— Ктир?
Король Біллі кивнув — самим лише рухом підборіддя і щік.
— Що з хлопцем? — поцікавився я.
— Коли знайшли труп Сіри, його ніде не було, — відповів монарх. — Ніхто навіть не знав, що він зник, поки ми не знайшли диск. У ньому впізнали молодого тренера з Ендіміона.
— Ви щойно знайшли цей голофільм?
— Учора, — уточнив король Біллі. — Охорона виявила камеру спостереження на стелі. Менше міліметра в діаметрі. У Сіри цілий архів таких записів. Вона цією камерою користувалася тільки, щоб... е-е...
— Документувати будуарні забаганки, — підказав я.
— Саме так.
Я підвівся і підійшов до образу істоти, який ширяв у повітрі. Провів рукою крізь його чоло, шип і пельку. Комп'ютер обрахував його розміри і спроектував у реальному розмірі. Судячи з його голови, наш місцевий Ґрендель мав понад три метри заввишки.
— Ктир, — пробурмотів я, радше вітаючи його, ніж упізнаючи.
— Мартіне, розкажи мені, що ти про нього знаєш.
— Чому я? — відрубав я. — Я схожий на міфоісторика?
— Ти копався в пам'яті «ембріоносця», шукав інформацію про походження і природу Ктиря.
Я поворухнув бровою. Доступ до комп'ютера вважався справою приватною й анонімною, як і вхід в інфосферу у Гегемонії.
— То й що? Певно, сотні людей цікавилися легендою про Ктиря з часу, як почалися вбивства. Можливо, навіть тисячі. Хіба, блін, це не єдина байка про монстра, яка в нас є?
Король Біллі поворушив своїми зморшками і струснув складками.
— Так, — погодився він. — Але ти копався у файлах за три місяці до першого зникнення.
— Ну, гаразд, — погодився я і впав на подушки дивана в голографічній ніші. — Копався. То й що? Мені потрібен був цей клятий образ для своєї клятої поеми. То я й досліджував питання. Можеш тепер мене заарештувати.
— Про що ти дізнався?
Але я вже страшенно сердився і тупав ратицями сатира по м'якому килиму.
— Тільки те, про що йдеться в бісовім файлі, — гаркнув я. — Чого тобі від мене треба, Біллі?
Король потер лоба і скривився, випадково тицьнувши пальцем собі в око.
— Не знаю, — відповів він. — Служба безпеки хотіла забрати тебе до себе на корабель і допитати в повному слідчому інтерфейсі. Натомість я вирішив поспілкуватися з тобою сам на сам.
Я кліпнув очима, затамувавши подих від дивного невагомого відчуття у животі. Повний слідчий інтерфейс означав шунти в корі головного мозку і гнізда під них у черепі. Більшість людей, що проходили цю процедуру, потім повністю одужували. Більшість.
— Розкажеш мені, що саме з легенди про Ктиря ти планував використати в своїй поемі? — тихо спитав король Біллі.
— Звісно. Якщо вірити благій звістці, яку поширює культ Ктиря, започаткований тубольним населенням, Ктир — це Князь Болю і Янгол Останньої Спокути родом із місць, непідвладних часу, котрий віщує кінець людського роду. І мені припав до вподоби цей метафоричний образ.
— Кінець людського роду, — повторив король Біллі.
— Ага. Він — архангел Михаїл, Мороній[121], Сатана, Личина Ентропії і потвора Франкенштайна в одній персоні. Ошивається навколо Гробниць часу, чекає, коли людству настане пора приєднатися у списку шлягерів вимирання до горил із дронтами й кашалотами, а він зможе вийти і ввергнути світ у хаос і згубу.
— Потвора Франкенштайна, — замислено проказав курдупель у зморшкуватому корзні. — Чому саме вона?
Я перевів подих.
— Тому що послідовники культу Ктиря вважають, що людство так чи інакше саме створило цю істоту, — пояснив я, хоча знав, що королеві Біллі відомо геть усе, що знав я, а може, навіть більше.
— І вони знають, як його вбити? — поцікавився він.
— Ніколи про таке не чув. Вважається, що він безсмертний. Час над ним не владний.
— Якийсь бог?
— Не сказав би, — завагався я нарешті. — Радше найстрашніший кошмар у Всесвіті, який раптом ожив. Щось типу старої з косою, яка віддає перевагу тому, щоби нахромлювати душі на велетенське тернове дерево... поки ці душі все ще перебувають у людських тілах.
Король Біллі кивнув.
— Послухайте, — проказав я, — коли вам уже так цікаво розбирати на гвинтики богословські вчення провінційних планет, то, може, краще полетіти у Джектаун і допитати парочку жерців цього культу?
— Так, — неуважно погодився король, поклавши підборіддя на пухкий кулачок, — їх уже допитують на кораблі служби безпеки. Все так заплутано.
Я підвівся, збираючись піти геть, але не впевнений, чи мені дозволять.
— Мартіне?
— Слухаю?
— Перш ніж ти підеш, можеш підказати, як нам зрозуміти цю істоту?
Я затримався на порозі, відчуваючи, як молотить зсередини по ребрах серце.
— Ага, — ледве зберігаючи спокійний тон, промовив я. — Можу сказати, ким і чим насправді є Ктир.
— І?
— Це моя муза. — Я розвернувся і пішов назад у свій кабінет писати далі.
Звісно, це я викликав Ктиря. Я це знав. Я розбудив його до життя, коли почав писати про це поему. Споконвіку було Слово.
Своєму епосу я дав назву «Гіперіонові пісні». І була вона не про планету, а про минущість самопроголошених титанів, ім'я яким — людство. Про бездумну пиху цього роду-племені, який наважився загубити рідний світ через звичайнісіньку байдужість, а потім ще й переніс свою зверхність до зірок, де й наразився на лють одного бога, котрий без нас би не виріс. «Гіперіон» став моєю першою серйозною роботою за чимало років і найкращою, яку мені судилося створити. Те, що починалося як серйозно-комічний омаж привидові Джона Кітса, перетворилося на мою єдину причину існувати, стало проявом, моїм вищим пілотажем епічного розмаху в епоху сірого фарсу та посередності. «Гіперіонові пісні» я писав під диктуру чужого голосу із такою майстерністю, яка мені раніше і не снилася, якої я нізащо сам не сягнув би. Моєю темою була минущість людства. Ктир став моєю музою.
Перш ніж король Біллі евакуював Місто поетів, загинув із добрий двадцяток людей. Дехто рушив до Ендіміона та Кітса, дехто — до кількох інших нових міст, але більшість повантажилася на старі «ембріоносці» та полетіла назад у Мережу. Мрія про утопію творців короля Біллі померла, хоча сам монарх і надалі мешкав у понурому палаці в місті Кітса. Зверхність над колонією він передав місцевому врядуванню, яке направило петицію про прийняття Гіперіона до Гегемонії і негайно заснувало Сили самооборони. До їхнього складу (під командуванням самопризначеного офіцерського корпусу нової колонії) переважно ввійшли корінні місцеві мешканці, котрим було не звикати лупцювати і дубцювати впродовж минулих десятиріч, відтак єдиним їхнім досягненням стало сновигання екранольотів на автопілоті, які регулярно порушували мирні ночі. Та ще пустелі, чию красу тепер псувала механізована розвідка.
121
Янгол